Форум міста Носівка Чернігівської області

Ip: 92.112.103.6 Тема: Історія міста Носівка
Сім\'я Буранова довго не знала, де і як він загинув, де похоронено його тіло. 1 ось дізнатися про це допоміг сім\'ї майже неймовірний випадок. Коли Миша Іванов їхав у Носівку на одну з щорічних партизанських зустрічей, у своєму вагоні він розговорився з однією сім\'єю, що їхала в гості в Чернігів. Коли ті розповіли що вони не знають про свого чоловіка й батька Михайла Буранова. Іванов зірвався з місця і став обнімати їх. »Це ж мій найвірніший друг і товариш\' . Він загинув на моїх очах, я його й похоронив. Його тіло зараз перехоронене в Носівську братську могилу, де на гранітній плиті викарбовано і його ім\'я. Загинув він у партизанах. Я зараз їду на партизанську зустріч. Ідемо зі мною на його могилу». Так сім\'я Буранова через багато років узнала про його смерть і приїхала в Носівку.

Чомусь встановилася така думка, що підрив ворожих поїздів партизанський загін почав здійснювати після створення підривної групи в першій половині 1943 року.

Симоненко завжди заперечував це. Він розповідав мені, а пізніше надрукував у районній газеті статтю про те, як за вказівкою й порадою Стратилата здійснив диверсію на залізниці ще в травні—червні 1942 року. Ось ця розповідь:

«У середині 1943 року ми були грізною силою. Мали радіозв\'язок з Українським штабом партизанського руху. Літаки доставляли нам із Москви кулемети, автомати, протитанкові та снайперські рушниці, міни, гранати, різне спорядження. З\'єднання у своєму складі мало три полки, сильну розвідку, артилерію, кінноту, автотранспорт, загін велосипедистів, госпіталь. У нас був свій аеродром. Бойові операції проводились вдень і вночі.

Але мені хочеться розповісти про наші дії тоді, коли нас, партизанів, було ще мало, коли нас відділяли від фронту сотні кілометрів, коли ми не мали належного озброєння. Пригадується одна з диверсій, проведена в перших числах травня 1942 року.

Командир нашого загону М. І. Стратилат сказав мені:

Група партизан, яку поведеш ти, повинна провести диверсійний акт на залізниці Ніжин—Київ, Фашисти пустили її у хід і використовують для підвезення на фронт живої сили, техніки, продовольства. Закладете під рейку міну —
ешелон піде під укіс.

Міну? Де її взяти? — Здивувався я.

Михайло Іванович усміхнувся й показав на гранату зразка 1914—1931 рр. Такі гранати називалися «пляшками». Прочитавши на моєму обличчі здивування, командир додав:

— Так. так. Це — міна, якою ви зробите аварію на залізниці між станціями
Кобижча—Носівка.

Тут же тов. Стратилат — людина технічно грамотна — дав мені конкретні пояснення, як переобладнати гранату на міну, яка повинна була вибухнути тоді, коли на неї наїдуть колеса поїзда. «Технологія» була проста, і... смертельна. \'

— Якщо при закладанні міни під рейку допустите необережність і спрацює
ударний механізм гранати, то не треба розгублюватись — радив Михайло Іванович. - Гранату кидайте на один бік залізничної колії, а самі падайте на другий. Детонатор гранати зірветься приблизно через чотири секунди після того, як спрацює «ударник». Дивіться, щоб ці чотири секунди не були останніми у вашому житті. Отож, холоднокровність і спокій. Спокій і холоднокровність.

Тов. Стратилат відпустив мене лише тоді, коли переконався, що я добре усвідомив механізм дії нової міни й техніку її закладення.

І ось ми вирушили на операцію. Ми — це Олександр Шевирьов, Павло Сеник, Гаврило Мірошник і я. Ішли лісом біля 30 кілометрів. Зупинилися в Підгайному, а вночі вже були біля лінії залізниці.

Прислухались. Ніде немає нікого. Мірошник пішов в одному напрямку вздовж залізниці, Сеник— у другому. Метрів через 50 залягли. Їхнє завдання — попередити нас про можливе наближення залізничної охорони.

Ми викопали під рейкою ямку, поклали туди гранату. Далі почалося найважливіше: треба зняти з ручки гранати запобіжне кільце і прив\'язати вірьовочкою цю ручку до рейки так, щоб спрацював ударний механізм.

Серце шалено билося в грудях, але руки впевнено робили своє діло. Зав\'язано міцний вузол. — Чи почується зрадливе механічне клацання? Ну... Усе гаразд. Міна поставлена! Відійшли від колії. Чекаємо. Десь о 12 годині ночі підходить поїзд. Колеса, роздавлюють вірьовочку, приходить у дію пружина ударного механізму — і вибух. Аварія. Шість вагонів летять під укіс.

Ніколи не чув такої красивої музики, як звуки залізничної катастрофи фашистського ешелону.

А паровоз, на жаль, залишився цілим, йому вистачило тих чотирьох секунд, щоб проскочити місце, де лежала, наша міна.

Вранці ми доповіли М. І. Стратилату про виконання завдання. В цьому ж місяці було здійснено ряд диверсій на залізничних перегонах Носівка—Кобижча—Бобровиця—Марківці. Як і Татарчук бійці роти Шевирьова руйнували залізничну колію. Вони знімали кріплення рейок, а потім розсували їх на кілька сантиметрів. Цього було досить, щоб поїзд сходив із колії. Паровоз котився під укіс і звалював за собою вагони. Перша, диверсія цієї роти була здійснена Пилипом Іваницьким, Петром Скрипником та Давидом Ситником. Місце для диверсії вибрали біля Кобижчі під боком у Бобровицької комендатури. Рейки зійшли із закріплених місць ще завидна. Поїзда чекали до ночі. Ось із темряви появився пасажирський поїзд. Вікна класних пасажирських вагонів яскраво світилися. Та раптом паровоз клюнув носом і потяг під укіс вагони з німецькими вояками. По них партизани зосередили вогонь. Ті, що залишилися живими, у безладді відступили. Партизани взяли трофеї, і, поки гітлерівці опам\'яталися й пішли в наступ, рота, була вже в лісі.

Через декілька днів таку ж диверсію повторила група Потьомкіна біля села Макарівки. Тільки тепер партизани зруйнували і другу паралельну колію. Цієї ночі під укіс скотився товарний поїзд, який слідував на Київ. А слідом за ним тут же із залізничного полотна і поїзд, що ішов з Києва.

Але така примітивна «технологія» вже не задовольняла партизан. Після перших диверсій окупанти посилили охорону залізниці. Вночі й удень залізницю охороняли патрулі. Для підриву ворожих ешелонів потрібна була вибухівка. Діставши її небагато з авіабомб, підривник Петро Стражник змонтував свою саморобну міну. Заклавши її під велику сосну, Стражник підпалив сам не встиг відійти, як стався вибух. Стражник загинув. Потрібно було дати довший запал.

Так пішла у виробництво друга серія саморобної міни, яку пізніше використав Іванов для підриву першого бронепоїзда. Саме видобування вибухівки було зв\'язане з великим ризиком

Трохи пізніше сапер Петро Дудар запропонував переобладнати на міни звичайні артилерійські снаряди. Переобладнавши запал, Дудар сконструював міну моментальної дії. Таку міну в загоні називали міною МД (тобто міна Дударя). Для того, щоб безпечніше було транспортувати до місця призначення, переобладнаний запал вставляли в міну на місці диверсії.

Та запас снарядів швидко вичерпався. Тоді лісова підривна лабораторія почала працювати над дальшим удосконаленням саморобних мін. Експерименти «раціоналізаторів» увінчались успіхом. Для підривної роботи стали застосовувати авіабомби. їх запас для партизанів був майже невичерпним. Декілька тисяч їх партизани знайшли біля колишнього аеродрому під Андріївкою. Розгромивши поліцію в Андріївні, Лукашівці й Наумівці, мобілізували підводи і перевезли бомби на свої лісові склади. Багато авіабомб було доставлено також із Ніжинського аеродрому.

Вибух авіабомби не можна, було порівняти з вибухом гранати чи малого снаряда. Для підриву ворожих ешелонів потрібні пристрої з великою силою вибуху. Саме такими і були авіабомби. Та й авіабомби були різного «калібру»: від 50-кілограмових до 500-кілограмових. Одночасно в Куликівському лісі було знайдено чимало мін. Тоді підривники стали поєднувати ці підривні пристрої. В такому складі спочатку вибухала міна, яка детонувала вибух бомби. Так появилася в арсеналі Дударя міна-бомба.

Тут же в лісі провели і її випробування. На лісовій стежці закопали у вертикальному положенні авіабомбу. Над нею замаскували міну. По стежці пустили запряжену підводу Коли підвода наїхала на міну, стався вибух і міни, і бомби. Вибух був такої сили, що від підводи не залишилося і сліду.

Таку бомбу-міну і стали використовувати для диверсій на залізниці. В перший раз на колії закопали шість таких бомб на відрізку 70—80 метрів. Вибух був такої сили, ідо поїзд рознесло в щепки. Тоді для підриву поїздів почали закладати по одній бомбі-міні.

Коли використали такі вибухові пристрої, кількість аварій на залізниці одразу зросла. Щоночі групи підривників вирушали на бойові завдання. Майже кожну ніч у повітря злітали ворожі ешелони. Це змусило окупантів уночі зовсім припинити рух поїздів. Фактично припинявся рух на півдоби. А це наполовину зменшувало постачання фронту. А скільки часу йшло на те, щоб відремонтувати зруйновані колії. Ремонт їх часто-густо тривав по декілька діб. Багато живої сили ворога було прив\'язано до залізниці для її охорони. Це вже була відчутна допомога нашій армії на фронтах. Замість того, щоб використовувати своїх солдатів на фронті, гітлерівці змушені були тримати їх для охорони й ремонту залізниць. Рейкова війна відволікала від фронту значні ворожі сили А регулярний зв’язок з Курськом, Воронежом, Харковом був порушений нашими партизанами

Партизанські міни діяли нет, на залізничних лініях чи грунтових шляхах якими живився фронт, їх використовували для підриву мостів через річки. Ось як була здійснена операція по підриву Козарського моста через річку Остер Цей міст - окупанти посилено охороняли. Для його охорони біля моста стояла ворожа військова частина. Партизани довго не могли його підірвати. Навкруги були споруджені вогневі точки сполучені земляними траншеями. Усі підступи до нього були під постійним обстрілом. Звичайним нападом моста взяти не було змоги. Тоді вирішили використати мінні пристрої Імітуючи напад на міст, партизани відкрили сильний вогонь по охороні моста. Відвернувши увагу гітлерівців, партизани на невеликих плотах пустили по Остру декіпька мін-бомб. Коли плоти з мінами підпливли до моста, партизани їх підірвали. Сильний вибух декількох авіабомб розніс не лише моста, а й ворогів, які скупчилися біля нього.

Посиливши охорону залізниці, окупанти думали, що вже добилися безпеки руху своїх поїздів. Ними було введено цілодобове патрулювання на залізниці. Після цього партизани починають боротьбу із залізничними патрулями.

В ніч з 27 на 28 березня партизани здійснили напад на один із яких патрулів. Вибравши вигідну позицію, партизани залягли обабіч залізничної о насипу Коли патруль підійшов до засідки партизанів, останні запропонували гітлерівцям здатися без бою. Фашистський офіцер на це дає команду своїм воякам відкрити вогонь. Але не встигли окупанти зняти гвинтівки, як партизани накрили з усіх сторін перехресний вогонь. Утікати фашистам не було куди. Вони служили мішенню для месників. Майже всі 45 чоловік патрульної групи були вбиті.

Коли їх командування дізналося про цей сміливий акт партизанів, воно направляє на місце бою свого другого бронепоїзда. Під прикриттям гарматного вогню бронепоїзда, окупанти підібрали убитих. Після цього фашисти починають артилерійський обстріл околиць Червоних Партизан і Сулака. В селах почалися пожежі. На деякий час бронепоїзд відійшов на Ніжин, а на його місце підійшов ворожий ешелон і зупинився на тому ж місці. З вагонів вигрузилися карателі-мадяри і почали палити Сулак і околиці Червоних Партизанів - Якимонці їх жителі почали втікати в ліс. Фашисти стріляють у втікачів. А інша група пішла по селу і почала розстрілювати мирних жителів і палити їх подвір\'я. Повторилася трагедія Козар. Ось як про цю трагедію Сулака описано в рукописі книги М. Симоненка »В лісах над Остром». Чому в рукописі. Тому що, коли було здано рукопис у видавництво, там опустили з тексту ті місця, де описувалися трагедій мирного населення, трудні моменти партизанської боротьби, невдалі партизанські операції. Після цього опис бойових дій партизанського загону був поданий у рожевому кольорі. Крім того, фактичний матеріал рукопису був так перетасований, що від хронології подій не залишилось і сліду. Рукопис містить дуже цінний фактичний матеріал, причому поданий він у строго хронологічній послідовності.

Рукопис, його літературну обробку оформляв для М Д Симоненка нині покійний учитель Червонопартизанської школи Федот Степанович Лисак. Щоб правильно подати опис бойових дій партизанського полку Симоненка. партизани тоді багато разів збиралися разом, записували свої спогади, радилися, як їх висвітлити, коректували написане. Опис подій партизанської боротьби записано з вуст безпосередніх учасників цієї боротьби. Зараз цей рукопис знаходиться а Чеовонопартизанському історико-краєзнавчому музеї. У свій час я з дозволу автора зняв копію рукопису. Ф. С. Лисак дозволив мені використовувати цей документ звичайно, із посиланням на нього, як джерело. Я вважаю, що подати Сулацьку трагедію потрібно так, як подано це в рукописі книги очевидцями подій і учасниками партизанської боротьби. Тому приводжу цю трагічну сторінку Сулацької історії повністю із рукопису книги «В лісах над Остром» у літературному оформленні Ф. С. Лисака: «Трохи згодом із Ніжина підійшов ешелон і зупинився біля села. З вагонів вийшли мадяри і почали палити хутір Сулак та куток Якименці. Населення побігло врозтіч, але більше бігло до лісу. Фашистські солдати стріляли вслід. Падали побиті батьки, матері з дітьми на руках. Хутір Сулак, куток Якименці заволокло димом. Чути було окремі постріли, черги з автоматів, крики чоловіків, жінок, дітей, ревіла худоба. А серед диму метушилися мадярські солдати. На краю хутора можна було бачити таку сцену. Від крайньої хати до лісу швидко йде підліток років 13—14. Він високий, стрункий, вдягнутий у великий для нього піджак. На голові —тепла шапка-вушанка. У нього бліде довгообразе обличчя із широкими бровами. Очевидно, батьки не в змозі були поспішати за своїм найменшим сином і вони наказали тікати одному, а самі дивляться на нього, може, в останній раз. Серед двору стоїть стара жінка, на ній біла сорочка, чорна спідниця. Вона розгублено опустила руки. На обличчі — гримаса від зусилля стримати ридання. Поруч стоїть старий батько. Права рука батька опирається на ціпок, ліва — простягнута до сина, який швидко віддаляється. Старий кволим голосом повторював: не треба плакати, не треба плакати, йому і так важко, не плач, хай іде! Хлопцю, напевно, чути слова батька, обличчя його бліде, тонкі губи щільно стулені. Він боїться оглянутися, щоб не побігти назад до матері, адже ворог страшний, жорстокий, ворог наближається, палить, вбиває. Треба тікати й вирішувати долю самому. Фашисти всіх, хто потрапляє на очі, вбивали.

До хати Юхима Гуся збіглося чимало жінок і дітей. Вони сподівалися на його захист, бо Гусь працював майстром на залізниці. І ось сюди потрапив фашистський вояка. Перш за все він пристрелив пораненого чоловіка, що лежав на дорозі. Подивившись довкола налитими кров\'ю очима, мадяр помітив під похиленим тином хлопця-інваліда років 14. Він перелякано дивився на фашистського вояку, що підходив до нього. Ось він бачить, як мадяр підносить гвинтівку, і руками закриває обличчя. Його крик обривається з пострілом. Із-за рогу хати показалася молода мати з дитиною в руках. Фашист вистрелив і пішов далі мимо закривавленої жінки. «За що тебе вбили, дитино моя, за що?», — кричала вона, пригортаючи мертву дитину. Проходячи мимо льоху, де ховалися жінки, мадяр кинув туди гранату. Звідтіль глухий вибух і зойки поранених

А у дворі садиби, на призьбі під хатою, щільно притулившись одне до одного, сиділи діти по 6—14 років, більшість дівчаток. Вони благально дивилися на уся, який стояв перед ними з пов\'язкою залізничника на рукаві і заспокоював їх. Аж ось з’явився на подвір’ї мадяр, обвішаний гранатами. В оголених по лікті руках він тримав гвинтівку. Даремно цього бандита намагався ублагати Гусь. відсторонив його рукою і почав стріляти в гурт дітей. Ті з відчайдушним криком побігли, але тікати було нікуди: перед ними було болото. Діти попадали на землю в садку. Спокійно перезарядивши гвинтівку, мадяр стріляв у тремтячих дітей. 15-річній дівчині Ляшко Марії розривна куля попала в стегно. Ошаліла від болю й жаху, вона корчилась в ногах бандита і кричала, щоб він добив Іі. Але кат стріляв в інших. Потім мадяр вихопив гранату і кинув до дітей у садок. Але вибух гранати вразив не тільки дітей. Один осколок влучив мадяра біля ока. Можливо, це і врятувало декого, хто лишився живий у цьому дворі. Фашист, закривши око долонею, попрямував до ешелону

Мадяри спалили куток Якименці. Хутір Сулак і пройшли селом до Лешевої греблі, знищуючи всіх на своєму шляху. В цей день загинуло біля 70 чоловік дорослих (серед них — наші зв\'язкові: Ганна Якименко, Григорій Ляшко, Микола Романенко, Парасковія Симоненко), більше 50 дітей, спалено 450 дворів... Багато сімей, що добралися в цей день у гаї, більше в село не вернулися. Треба було дати притулок, допомогти харчуванням, одягом цим переляканим матерям, дітям, старикам. Ми для них організували окремий табір, де зібралось біля 500 чоловік».

Як уже зазначалося, після знищення одного бронепоїзда на залізниці появився другий. Він також курсував по тому ж відрізку залізниці й обстрілювали навколишні села. Але скоро прийшов «час розплати» і над цим броньованим ворогом. Завдання по його знищенню виконувала рота Володимира Вовкогона. Міни заклали неподалік від Сулака підривники Якименко та Буранов. Бійці роти Вовкогона розташувалися для розстрілу ворожих солдатів.

Міни опрацювали добре. Партизани відкрили вогонь по гітлерівцях, які почали вискакувати із Вагонів, Але в селі була організована засада. Карателі із Сулака пішли в наступ і почали оточувати сміливців. Щоб не потрапити в оточення, партизани вирішили відступити. В цей час було тяжко поранено політрука роти Гаврила Мірошника. Партизанка-боєць Оля Мокренець, яка виконувала й обов\'язки медсестри, зробила йому перев\'язку Поки перев\'язала пораненого партизани встигли відійти від колії. Тоді Оля сама почала виносити Мірошника з поля бою. В цей час карателі підійшли близько до позицій партизанів і оточили пораненого Мірошника й Олю. В розпалі бою, коли була дана команда відходити, партизани не помітили нестачі своїх двох бійців. Напевно, вони подумали, що ті відступили раніше. Мірошник і Оля Мокренець потрапили в руки фашистів.

Карателі доставили їх у Ніжинське гестапо. Гавруша помер дорогою, а Олю гестапівці піддають нелюдським катуванням. Відважна месниця не видала жодної партизанської таємниці.

Щоб розкрити зв\'язки населення з партизанським загоном, окупанти пішли на хитрість. Вони поклали трупи загиблих партизанів на привокзальній площі Ніжина, а переодягнуті гестапівці спостерігали, — чи хто впізнає їх, або почне забирати їх тіла. Але навчені гірким досвідом, ніхто «не клюнув» на цю хитрість, ь одну з ночей трупи партизанів зникли. Вже після звільнення нашої території від окупантів виявилося, що поліцаї закопали тіла Гавруші й Олі на одній із сусідніх садиб. М. Д. Симоненко та дружина Мірошника — зв\'язкова загону Тетяна Федорівна - відкопали трупи і по одягу впізнали партизанів. Тоді ж їх тіла були перехоронені в центральну братську могилу біля Носівської середньої школи №1.

Ip: 92.112.103.6 Тема: Історія міста Носівка
Гаврило Григорович Мірошник родом із хліборобської. Хоч і рано втратив він свого батька, колгосп допоміг вдові виростиш сина. Після семирічки Гавруша закінчує Ніжинську бухгалтерську школу. В рідному селі почалася його трудова біографія. Як здібного спеціаліста, його запрошують Носівку Діловий, енергійний він скоро привертає увагу керівництва район Стратилат пропонує йому перейти в апарат райкому на посаду завідуючого сектором партійного обліку.

Коли в Носівку вступили окупанти. Мірошник разом з іншими працівниками вирішує, що його місце в рядах захисників Вітчизни в тилу ворога. Важкою була ця боротьба в перший період становлення партизанського загону. Партизани несли значні втрати. В одній з облог ворогом партизанського загону Гаврило був поранений. Саме тоді створювалася в загоні санітарна частина. Як пише начальник цієї санчастини М. Бувайлик, Гавруша був першим пораненим, що тут лікувався. В лісових умовах та ще й без медикаментів було трудно вилікувати пораненого. Тоді друзі переправили його в Носівку. Два тижні виходжувала його на своїй квартирі підпільниця Труніна. Молодий організм пересилює поранення, і Мірошник знову стає в ряди бійців із ненависним ворогом.

Ольга Іванівна Мокренець — також одна з багатьох партизанів і партизанок, яким не судилося дожити до Дня Перемоги. Але вона зробила все. щоб цей день настав 9 травня 1945 року. Народилася вона 1914 року в селі Петрівці на Прилуччині. Рано залишилася сиротою, в 16 років мусила замінити батька й матір своїм молодшим сестрам та братові, допомагала їм стати на ноги. Бра і став учителем, сестра вступила в авіаційне училище. Оля працювала в колгоспі. В 1936 році вона очолила ланку по вирощуванню цукрових буряків та тютюну. За досягнення високих урожаїв була учасницею Всесоюзної сільськогосподарської виставки в Москві.

Та мирна праця обірвалася разом із страшною звісткою: «Почалася війна Законом стали слова: «Все для фронту! Усе для перемоги!». Оля заміняє в колгоспі бригадира, разом із жінками збирає врожай. А незабаром почалися і чорні дні окупації. Пусткою стала для неї хата. Самотність давила її. Ольга Іванівна приймає до себе таку ж, як і сама, сироту Улю Ремигу. Удвох подруги вирішують почати боротьбу з окупантами. Через зв\'язкову Євдокію Косєнко налагоджують зв\'язок із Носівським партизанським загоном. її будинок стає явочною квартирою для партизанів. Тут переховують зброю, боєприпаси. А коли захворів на висипний тиф партизан Сташенко. Оля сховала його на горищі своєї хати і три місяці доглядала та лікувала. Зв\'язок з партизанами підтримувала через Є. Косенко. ф. Могильову (пізніше замучену в катівнях Ніжинського гестапо). Випадково Оля дізналася, що за и хатою стежить вороже око. Далі залишатися в селі було небезпечно. Підпільниця йде в партизанський загін. В цей час партизани активізують свою боротьбу, особливо - рейкову війну. Оля бере участь у багатьох операціях. Тепло відгукувався про неї М. Д. Симоненко, називаючи Ольгу Іванівну сміливим і відважним бійцем. В багатьох із цих операцій Оля бійцем, і медсестрою. І, нарешті, останнє її бойове завдання - участь у знищенні боєвого бронепоїзда. Коли було поранено улюбленця загону Гаврушу Мірошника, Оля в розпалі, бою перев\'язала його. І навіть намагалася винести його з поля бою. Так і потрапили вони в руки ворога.

Відважній партизанці Олі Мокренець український поет Олексій Довгий присвятив свого вірша під назвою «Партизанка».

1 квітня окупанти провели каральну акцію в с Плоскому. Уночі велика кількість есесівців і допоміжників оточили село. Карателі, в супроводі Плосківської поліції почали арештовувати сім\'ї партизани, Ось вони заходять до Миколи Ілліча Бувайлика Сам Микола встиг заховатися у сусідньому подвір’ї. Тоді карателі забирають його сина й дружину. їх, як і інших членів партизанських сімей ведуть до садиби партизана Кузьми Коробки. Дорогою син Бувайлика Серьожа спробував утекти, але ворожа куля тут же, на очах у матері, звалила його.

До хати Кузьми Коробки звели 46 мирних жителів. Багато з них не встигли навіть вдягнутися. Плачуть малі діти, просяться додому. А фашисти прикладами заганяють усіх у хату. В ній усіх закрили, поставили варту біля дверей та вікон, облили бензином і підпалили. Страшно було дивитися на це земне пекло. 46 жителів живими нелюди спалили в пекельному вогні. Полум\'я пожирало дерев\'яну будівлю, а з неї неслися несамовиті крики й зойки приречених. Слово «варвари» навіть не підходить до назви цих нелюдів.

У будинку Коробки загинули і молоді вчителі Яковенки. Яків Денисович Яковенко вчителював у Носівці. Тут він познайомився з молодою вчителькою Галиною. В Носівці вони і побралися. Напередодні війни їх перевели у 8-річну школу с Плоского, де жили батьки Якова. Тут він став зв\'язковим партизанів, часто відвідував загін. Це не могли не помітити запроданці. Так і потрапив до списку, в який окупанти заносили активістів для наступної страти. Яша намагався втекти від арешту. Але його вже за селом затримали ворожі патрулі. Галина Олексіївна, як побачила його в колоні смертників, із криком кинулася за ним. А потім, не пам\'ятаючи себе, обняла свого Яшу і без роздуму вирішила розділити долю свого чоловіка. Так разом і згоріли вони в пекельному полум\'ї. Двоє їх маленьких діток залишилися на виховання Яшиній матері.

Але як не старалися фашисти і їх прислужники поставити на коліна патріотів, це їм не вдалося. Після жорстоких каральних дій опір населення ще більше зростав, партизанська боротьба розгоралася з новою силою.

Партизани не припиняють своїх сміливих нападів. Навпаки — не минає
жодної доби, щоб не злітали в повітря ворожі ешелони і мости ворожі гарнізони
і поліцейські гнізда. Ми часто вживаємо вираз: «Земля горіла під ногами окупантів». А інакше і не можна висловитися після останніх операцій партизанів. У
другій половині квітня загін мадяр рухався в напрямку села Плоского. Партизани підготували їм гостинну зустріч. Дружним вогнем їх зустріла рота Шаромухіна. З флангів допомагав взвод Терещенка. Фашисти, розгорнувшись цепом, пішли в наступ на партизан, почали обстрілювати їх із гармат Партизани дві години продовжували бій. А коли в тилу ворога відкрило вогонь відділення Василя Грекова, фашисти, що в декілька раз переважали партизан, почали відступати, підбираючи своїх убитих і поранених. Смілива атака партизан у відповідь на наступ гітлерівців зовсім приголомшила мадяр. 30 чоловік з них кинули зброю і кинулися в полон.

Ще 23 квітня партизани почали підновити окупантам Першотравневі подарунки. В інформації Стратилата, яку він подав у ЦК КП(б)У 14 серпня, коли він перебував у Москві, значиться: «Загоном були підірвані міст і поїзд на лінії Ніжин-Чернігів, міст і поїзд на лінії Київ-Ніжин, міст на лінії Ніжин-Прилуки, дерев\'яні мости по річці Остер у селах Мрин, Плоске, Козари...». Нічне небо вкривали червоні заграви від пожеж, нічний спокій раз-у-раз порушували вибухи мін і стрілянина з кулеметів і гвинтівок.

Через декілька днів партизани на керованій міні підірвали колону німців Від вибуху загинуло до 90 ворожих солдат.

Свято 1 Травня партизани розпочали з параду. Перед вишикуваними бійцями всіх трьох батальйонів виступили їх командири. Були зачитані накази по батальйонах. А потім зібралися всі біля радіоприймача і уважно слухали першо-травневу передачу, повідомлення із фронтів. Після святкового обіду багато загонів бійців вирушили на бойові завдання.

Остаточно перервати сполучення окупантів із фронтом було вирішено 6 травня. Були знищені всі уцілілі мости на залізницях і ґрунтових дорогах, в багатьох місцях підірвані залізничні колії. Рух на них припинився на декілька діб. В тупиках залізничних станцій, на коліях і перегонах скупчилося багато військових гшелонів. Викликані з інших місць саперні та будівельні частини відбудовували зруйновані шляхи. В ніч з 6 на 7 травня повсюди гриміли вибухи. На небі раз-у-раз спалахували партизанські блискавки. Цю ніч партизани називали «горобиною» ніччю.

Після трагедій з селах Козари, Плоске, Червоні Партизани окупанти не припиняють масового терору проти мирних жителів. Сотні заручників з усіх сіл району томилися в застінках гестапо. Багато з них були розстріляні і закатовані. Готується чергова розправа над партизанськими сім\'ями села Мрин, Партизанська розвідка донесла, що 27 квітня ці сім\'ї фашисти везтимуть із Мрина в Носівське гестапо.

Мринська поліція знаходилася в цегляному приміщенні Мринської школи, яку окупанти обладнали у справжню фортецю. Територія школи була огороджена колючим дротом. Навкруги споруджені вогневі точки, між ними викопані траншеї. Кілька класів школи поліцаї зайняли під в\'язницю, де тримали заложників і мирних жителів. У кімнатах поруч знаходилася поліція. Тут же проводилися допити із застосуванням тортур. Крім того, до арештованих членів партизанських сімей були приставлені «двійники» із жителів села яких окупанти вважали благонадійними. Кожен із цих «двійників» відповідав ціною свого життя за закріпленого за ним в\'язня і ні на хвилину не відпускав його від себе. Допити змінювалися тортурами, тортури —допитами. Особливе сумління проявляли такі німецькі прислужники, як Бондаренко, Заєць та інші. У відповідь на їх знущання партизани спалили садиби поліцаїв.

Колишня заложниця Ольга Демидівна Глинка, дочка розстріляного в кінці 1941 року партизана Де ми да Терентійовича Глинки розповідала:

— На допитах гестапівці весь час повторювали питання: «Де партизани? Скільки їх?». Після кожного запитання вони закладали у двері її пальці і давили, аж поки не починала йти кров. Не дочекавшись відповіді, гітлерівці повторювали все спочатку. Щоранку нас виводили на подвір\'я для перевірки. Ми повинні були пройти вперед і назад крізь дві шеренги поліцаїв, які нещадно били нас нагаями. Особливо тяжко було дивитися на наших стареньких матері, дали під першими ударами. А підійти і допомогти їм ми не могли».

Партизани декілька разів намагалися розгромити це поліцейське кубло і визволити в\'язнів, але кам\'яні стіни школи заважали це зробити. Було підірване приміщення старостату. Згодом поліцаї відібрали и переселили в окрему арештантську кімнату всіх в\'язнів — членів партизанських сімей, яких почали готувати для відправки в Носівку. Зв\'язкові доповіли про це в партизанський загін і командування прийняло рішення визволити приречених на страту.

Як розповідала Ольга Демидівна. до вікна їхньої кімнати підкралася вчителька Надія Іванівна Остапенко і через розбиту шибку пошепки сповістила, що дорогою партизани повинні їх визволити. Але вона тут же була схоплена поліцією і разом з дочками Світланою й Ларисою включена в групу для відправки в Носівське гестапо.

Серед приречених на смерть були: мати Василя Иовича Компания — Зоя Митрофанівна, його сестра Мотрона Йовівна, мати Дмитра Кіндратовича Голодного — Марина Іванівна, сестри Євгенія й Мотря, Ольга Демидівна Глинка і її мати Анастасія Юхимівна, Парасковія Антонівна Нижник, Наталія Харитонівна Соловей та Сергій Леонтійович Блуд, його дружина Устина Іванівна й дочки Єфросинія і Євдокія. Усіх смертників розмістили на підводах. На останній з них «нова влада» села відправляла німцям гостинці: молоко, вершки, туші свиней. Валку конвоювали поліцаї з Мрина та навколишніх сіл. Ними командували два німці.

В голові колони — кулемети. До арештованих приставлена варта. Весь конвой ішов низкою на відстані 50 метрів від обочини шляху. Таким порядком валка вирушила на Носівку.

«Проїхали міст, — згадувала заложниця Мотрона Йовівна Компанець, — і вже перед самим узліссям я помітила, що супроводжуючі нас вороги чимось переполохані. А потім і сама побачила, як за деревами промайнули окремі постаті. Проте кінчався ліс, а нападу на нашу колону не було. Під\'їхали до струмка на узліссі. Міст через нього виявився зірваним. Нас усіх поодинці перевели через струмок. І тут ми побачили, як навперейми колоні справа мчать на конях два вершники. Німці і поліцаї відкрили по них вогонь. Тоді й з лісу загриміли дружні залпи. Почався бій.

Першими на місце бою прибули вершники — комісар загону Михайло Гонта і мринчанин Іван Нижник. Вони мчали від лісу полем і були для ворога відкритою мішенню. Тут їх і настигли ворожі кулі.

Коли партизани відкрили вогонь, весь конвой почав тікати. В цей час підводи зупинилися і біля арештованих залишилися лише два поліцаї Решта ворогів, рятуючись від партизанів, тікали в село Жовтень.

З визволеними мирними жителями партизани повернулися в табір. Сюди ж були доставлені і два полонені поліцаї. Командир роти В. Й. Компанець запропонував недавнім в\'язням самим вирішити долю запроданців. І жінки в один голос заявили свій присуд: - Смерть зрадникам!»

Після бою в партизанський табір не повернулися Гонта й Нижчик. Кінь Гонти, поранений в шию, прибіг у табір. Це ще більше підтвердило здогадки партизанів про загибель їх бойових товаришів.

Наступного дня, як тільки почало світати, на місце бою для пошуків були відправлені групи партизанів. Ось як про це розповіла Ольга Демидівна: «Я йшла в групі з п\'яти чоловік. З мною були Компанець і Дейнека. Дейнека весь час гукав: «Ваня Нижник! Де ти?». А у відповідь вторила лише лісова луна, яку ми весь час сприймали за стогін пораненого і йшли на неї далі. На узліссі ми побачили Нижника. Тяжко поранений, він потрапив до рук фашистів. Вони страшно глумилися над партизаном. Тіло його було порізане, шкіра в багатьох місцях зідрана, на грудях вирізаний хрест. В мертве тіло увігнана фінка». Тіло Ґонти також знайшли на узліссі. Воно було пронизане кількома ворожими кулями, які й звалили його з коня.

Полеглих привезли в партизанський табір. Підірвали толом лісовий дуб і на його місці поховали бойових товаришів. Відгримів прощальний салют, затихла лісова луна, тільки весняний вітер тихо шумів молодим листям. Не стало вірних бойових друзів, для яких любов до Батьківщини, вірність їй і своєму народові були сильнішими за смерть.

Після визволення району тіло командира загону Михайла Григоровича Гонти та мринчанина Івана Дмитровича Нижника перехоронено в центральну братську могилу м. Носівки.

А на місці бою, в якому було врятовано життя мирних жителів і в якому смертю хоробрих загинули Михайло Гонта та Іван Нижник, біля лісу над шляхом споруджено пам\'ятник. Карбований напис на ньому «Пам\'ятаємо» устами живих запевняє, що ми ніколи не забудемо грізного двобою з фашистами, ніколи не забудемо тих, хто поліг у цих боях. Серед першотравневих «подарунків» ворогові була й операція по знищенню поліцейського стану в Носівській дослід ній станції. Ця операція давно назріла. В дослідній станції після групи Василя Розжогіна була створена друга підпільна група, в яку входили працівники станції О. Павленко, Д. Бутунець, Ф. Якименко та ін.

В цей час поліцаї дослідної станції арештували багато членів сімей партизанів і підпільників. їм загрожувала розправа. Підпільники зуміли умовити німецьку адміністрацію станції добитися звільнення арештованих А потім почалася підготовка до знищення поліцейського стану і відправлення сімей підпільної групи до партизанів. Коли підпільники доповіли про обстановку в партизанський загін, його штаб розробив план операції. Здійснити її доручили роті Клима Скотаря із батальйону Миколи Симоненка.

Ip: 92.112.103.6 Тема: Історія міста Носівка
Темної ночі партизани вирушили в дослідну станцію. На підводі вони везли 50-кілограмову бомбу. За підводою слідували і підривники М. Іванов та І. Буранов.

Поліція розміщалася в будинку поряд з адміністративним приміщенням. Партизани пробралися на подвір\'я і засіли за сусіднім будинком. Напасти зненацька на поліцейський стан не вдалося-вартовий підняв тривогу. На вимогу партизанів здатися без бою поліція відповіла пострілами. Почався бій. Запрацювали партизанські кулемети. Під їх прикриттям партизани доставили до поліцейського будинку авіабомбу. Підривники встановили її на в углу будинку. Ще хвилина—і Михайло Іванов запалює бікфордів шнур. Страшний вибух струснув будівлю. Покрівля будинку злетіла в повітря. Сам будинок рознесло в щепки, і «А його руїнами знайшли собі могилу прислужники окупантів.

Партизани почали господарювати на подвір\'ї станції, їм допомагали члени підпільної групи Бійці запрягли в підводи станційних коней і грузили зарізав, «лобу зерно борошно-усе, що було в станційних коморах. 1 Травня в загон, провели за багатим столом. Адже в загін партизани доставили 13 нагружених підвід Серед трофеїв партизанів була легкова автомашина начальника станції. Особливо пригодилася в партизанському загоні друкарська машинка.

З бойової операції в Дослідній станції у партизанський загін прийшло велике поповнення. В ряди з\'єднання влилося біля 70 нових бійців. Багато підпільників прийшли в загін із своїми сім\'ями.

В партизанський загін прибули і члени підпільної групи хутора Ставок. Цю підпільну групу організував оточенець, лейтенант Микола Фігура. Ще до операції група мала зв\'язок із загоном: збирала й доставляла одяг, продукти. Багато підпільників Ставка працювали на дослідній станції, намагаючись якнайбільше шкодити окупантам: псували машини, розтягували збіжжя. До цієї групи входили Зіна, Данило та Іван Довгалі, О. Бочковська, О. Фігура, В. Тертишник, М. Погребний, Г. Мархай, І. Климюк. Тепер вони також влилися в партизанський загін.

З активізацією партизанської боротьби в загін надходять нові поповненні Цьому сприяли перемоги наших військ на фронтах. Шукають своє місце у все народній боротьбі з ворогом, всі, хто з тих чи інших причин залишився у ворожому тилу. Бійці загону стають свідками найнеймовірніших зустрічей.

Одного разу на пості у секреті стояв боєць Сергій Матеюк — уродженець Західної України, із-за укриття дерев він побачив, як по лісовій стежці прямую і ь три постаті — чоловік і дві жінки. На окрик: «Стій! Хто йде?», — чоловік відповів, що вони йдуть до партизанів. Голос його здався Матеюку знайомим. Коли він вийшов зі своєї засідки, то впізнав свого старого друга, із яким вони не бачилися з 1934 року. Чорній, так було прізвище прибулого, як і Матеюк, був членом Компартії Західної України. За польської влади вони були ув\'язнені в Люблінському замку. Потім їх розвели по різних таборах і вони більше не бачилися. Після приєднання Західної України, їх розселювали по всій Україні. Так вони обидва потрапили на Чернігівщину. Матеюк працював на Носівській дослідній станції, Чорній — в одному з радгоспів Бобровицького району, і ось через багато років доля звела їх у Носівському партизанському загоні. Як тут не згадати відоме прислів\'я: «Гора з горою не сходяться...».

В розпал партизанської боротьби в травні місяці в Носівський партизанський загін прибула ще одна підпільна група з Малої Носівки Це — Виноградов Микола Дмитрович, Гощинський Йосип Давидович і Висоцька Тетяна Валентинівна. Виноградов сам із Києва, до окупації столиці працював прокурором Дніпровського району, Гощинський - старший слідчий, а Висоцька - старший секретар цієї прокуратури. Виконуючи рішення уряду вони контролювали роботу Дніпровської флотилії по обслуговуванню фронту, а після наказу військам залишити Київ, відповідали за знищення всіх суден флотилії. Виконавши це завдання, вони відступили з армійськими частинами в напрямку Полтави. Тут потрапили в оточення. Пробираючись до лінії фронту, вони дісталися до Носівки. На нещастя тут гощинський захворів, і група зупинилася в Носівці. Довелося переходити на нелегальне становище. Під чужими прізвищами вони поселилися на квартирі у жительки міста Мельник Надії.

Вижити було трудно. Виручало те, що Гощинський (по національності єврей) мав спеціальність токаря по дереву й майстра-колісника. Змайстрували примітивний токарний верстат. Гощинський став виточувати різні господарські і побутові речі, зокрема, котушки для прядок. Оскільки в час окупації це був дефіцитний товар, Висоцька й Мельник ходили по селах — вимінювали на них продукти. Разом із цим велася і роз\'яснювальна робота серед населення. У/ групу був залучений лікар Пулинець. Підпільникам він доставив радіоприймач. І тепер стали записувати зведення Радінформбюро і в листівках поширювати його серед населення. Через члена підпільної групи Коломієць Любу Виноградов зв\'язався з командиром бобровицького партизанського загону, який дав указівку влаштуватися на роботу і виконувати його доручення по збору потрібних партизанам відомостей. В зону діяльності їх підпільної групи входили радгосп Мала Носівка, цукрозавод, МТС. До роботи в підпільній групі скоро були залучені крім В. Пулинця, його брат І. Пулинець (з Ніжина), М. Онищенко, Г. Ткалич, Ф. Петренко, Г. Радченко, С. Краевой, П. Гаврилов, Л. Блинов, В. Приступко, І. Даний, М. Куров та ін. Крім розвідувальної і роз\'яснювальної роботи підпільники зробили багато, щоб не допустити зруйнування цукрового заводу окупантами під час їх, відступу. Більша частина групи на чолі з Виноградовим у травні перейшла в загін. Виноградов був призначений начальником особливого відділу, а потім і начальником політвідділу з\'єднання. Гощинський спочатку був рядовим бійцем, а згодом політруком роти й начальником особливого відділу 1-го партизанського полку. У своєму звіті Українському штабу партизанського руху М. Виноградов писав, що він, як начальник особливого відділу організовував роботу так, що забезпечив партизанське з\'єднання від проникнення в нього ворожої агентури, що засилалася органами гестапо і німецької військової розвідки. Біпя двадцяти чоловік агентів гестапо і зрадників було викрито і знищено особливим відділом...».

Дійсно, в 1943 році партизанський загін, а пізніше — з\'єднання було грізною силою, для його знищення мобілізовувалися не лише військові частини, а й воєнна розвідка, гестапо. Під виглядом бажаючих влитися в партизанський загін, до партизанів засилалася ворожа агентура. Шпигуни приходять у загін як поодинці, так і групами.

Ось декілька прикладів. Це було вже після повернення партизанів із-за \' Десни. В загін прийшов чоловік, який назвався Мухазановим. При співбесіді заявив, що він оточенець, колишній політпрацівник нашої армії. Приймаючи це До уваги, йому доручили складання звернень до населення окупованої території і до тих, хто був на службі в окупантів. Тексти цих звернень палко закликали до боротьби з гітлерівцями. Але, як виявилося пізніше, вони містили зашифровану інформацію про партизанський загін. Коли він увійшов у довіру, його було призначено командиром батальйону. В бойових операціях виявилося, що Мухазанов ігнорує виконання поставлених завдань. В одному з боїв партизани оточили колону німців, що рухалася із Мрина на Ніжин, і примусили їх заночувати в селі і Плоскому. Мухазанову із його батальйоном було дано завдання знищити ворога, коли він наступного для вирушить із Плоского до Ніжина. Мухазанов поставленого завдання не виконав. Наступного разу йому було доручено ракетами навести на ціль наших бомбардувальників, що повинні були бомбити скупчення ворожих ешелонів на станції Ніжин. Цю операцію Мухазанов також зірвав. Коли стали розслідувати причини, виявилося, що він був німецьким агентом.

Таким само шляхом у загін був засланий агент гестапо німець Ландорф, його фашисти переправили в загін під прізвищем Труша — заступника начальника Куликівської поліції. Щоб увійти в довіру, він привіз у загін секретний документ, за яким у Київ направлялися три зрадники-шпигуни. більше того, Лан-дорф-Труш запропонував свою послугу — знищити цих шпигунів. Щоб перевірити помічника поліції, разом із ним партизанське командування послало і двох партизанів. Дійсно, в цій лжеоперації він знищив трьох агентів, що навчалися в шпигунській школі і тепер направлялися в Київ. Ціною їх життя він увійшов у довіру партизанського командування. Його вже було послано на бойове завдання. Але на наступний день Ландорфу-Трушу не поталанило. Він був розкритий. І зробили це його підопічні. Зв\'язковий з Мрина доставив у загін п\'ятьох поліцаїв, які прийшли в загін, щоб спокутувати свою вину. При їх обшуку звернули увагу на те, що в кожного з них були однакові носові хустки. На носовичках були малопомітні номери. Точно такий же носовик - співробітники особливого відділу бачили вчора і в Труша. Підозрюючи неладне, чекісти загону вирішили приголомшити п\'ятьох колишніх поліцаїв. їм заявили, що в загоні про них знають і чекають на людей з такими носовими хустками. Якщо вони чистосердечно в усьому признаються, це буде враховано при визначенні їх вини. Так група із п\'ятьох шпигунів розкололася й пообіцяла вказати на того, хто ними буде верховодити. Усі вони вказали на Труша-Ландорфа. Так безславно закінчилася кар\'єра німецького професіонала-розвідника.

Щоб отруїти командування загону, Чернігівське гестапо направляє до партизанів шпигунку-повариху. Про це дізналася перекладачка гестапо. Негайно вона вирушила в Носівські ліси, із великими труднощами знайшла партизанів і попередила їх про нову провокацію. її героїчний вчинок врятував життя партизанам.

А ось ще одне з тодішніх «досягнень» шпигунської школи гестапо. Про це також розповів Микола Симоненко. Одного з військовополонених німці примусили піти на службу в гестапо. А щоб закрити йому шлях повернення до своїх, на його обличчі зробили пластичну операцію. Ось таким і заслали його в загін. Але нещасний не міг пробачити ворогам того, що вони спотворили його тіло і душу. Він розповів командуванню все, що знав про засилку в загін провокаторів. Показуватися на люди він не хотів, а тому, за його бажанням, у таборі жив самотньо, в окремій, для нього викопаній, землянці. З приходом фронту, його передали передовим частинам нашої армії.

Приклади засилки до партизанів гестапівських провокаторів були не одинокі. Виноградову, як начальнику особливого відділу з\'єднання було чим займатися в загоні.

У своєму звіті Виноградов писав, що був призначений також начальником політвідділу з\'єднання. Про цю сторону його діяльності у звіті читаємо - «Як начальник політвідділу з\'єднання робив усе для того, щоб згуртувати партизан укріпити дисципліну серед бійців і мобілізувати їх на безпощадну боротьбу з німецько-фашистськими загарбниками. З цією метою написав цілий ряд віршів і пісень, що відображали життя й діяльність партизанського з\'єднання, намагаючись показати кращих людей, беззавітно відданих справі нашої Вітчизни. Ці вірші читав бійцям у ротах, бататальйонах і полках з\'єднання, а також їздив читати в сусідні з\'єднання Сагая і Збанацького...».

Частково я вже наводив приклади цих віршів, зазначаючи, що їх напис; партизанський поет. Наприклад, вірш про Галю Данилко. Так ось, цим парт ганським поетом і був Микола Виноградов. У художньому відношенні ці вір були не зовам досконалими, але в них була правдиво відображена партизанська дійсність і тому вони користувалися серед партизан великою популярністю. Вірші і пісні часто виконувалися на партизанській сцені, адже в загоні була художня самодіяльність, свої глядачі й слухачі, які не шкодували аплодисментів своїм самодіяльним артистам.

Ось слова найбільш поширеної пісні «Нова партизанська» на зразок від мої пісні «По долинам и по взгорьям». Вона і виконувалася на мотив цієї пісні.

По лесам и по болотам

Для того, чтоб немцев бить,

Нам. советским патриотам,

Днем й ночью путь открыт.

Рвем мосты, сжигаем склады,

С рельс пускаєм поезда:

Не даем фашистским гадам

Мы покоя никогда.

За сожженные селенья,

За убитых жен, детей

Жестоко, без сожаленья

Мстим врагам страны своей.

Весь народ советский поднят

На народную войну:

Будут нас фашисты помнить

На фронтах и здесь, в тылу.

А потом в семье великой

Будем часто вспоминать

Как боролись с вражьей силой,

Берегли Отчизну мать.

Цю пісню під час окупації співали не лише в партизанському загоні, а й серед окупованого населення.

Або на зразок мелодії Некрасовських «Коробейника», «Ой полным-полна коробушка», Виноградовим складено її партизанський варінні:

Эх, полным, полна котомочка,

Есть в ней тол, пироксилин,

Подорвать состав в потемочках

Партизан идет один.

Взял еще грана і полдюжины

На запасы не скупясь,

Взял все то, что было нужно гам.

Й пошел, не торопясь.

Заложил под рельсы толу

И вставил тщательно запал.

Сильный взрыв все поднял вгору. Поезд в щепки разметал.

Полетели кверху головы.

И подняли фрицы вой.

Будут немцы знать Ермолова, Партизана с Лозовой.

Девяносто Эшелонов

Так пустили под откос,

И наследников-тевтонов

Били в голову и в нос.

Молотить хлеба готовились, Молотилок навезли

Партизани ж беспокоились,

Чтобы хлеб не увезли

И собрать наш хлеб в окрестностях Интервенты не смогли.

Партизаны в этой местности Молотилки все сожгли

Наш отряд в борьбе «За Родину» Тысяч пять врагов убил

За злодейства подлой гадины

Он везде жестоко мстил.

А ось партизанські частівки на слова Виногоадова: Много пели в одиночку,

А сейчас поем вдвоем,

Как в отряде партизанском

Мы воюем, немцев бъем.

Много есть у нас в отряде

Замечательных людей,

Тех, кто жизни не жалея,

Бъет врагов страны своей.

Взять вот Колю Якименко,

Парень скромный и простой.

Броневик в откос отправил

Он с дорожки столбовой.

А другой раз бронепоезд

Был отправлен под откос,

Пулеметов пять, две пушки

Симоненко к нам привез.

Вместе с ним Андрюша Козин

Немцев крепко угощал,

Он шутлив, в бою серьезен:

Бил он только наповал.

Полицай не видит места

Ни в селе, ни за селом,

Всюду меч народной мести

За врагом идет следом.

Наведу слова ще однієї пісні, яку дуже любили в партизанському загоні. Це пісня про героїчну смерть Михайла Ґонти, який загинув, визволяючи мирних жителів села Мрин. Співалася вона на мелодію відомої пісні «Раскинулось море широко»:

Их двадцать палила, спеша, в одного.

Стреляя, он к лесу подался,

Но ранили пули смертельно его,

Лежать на опушке остался.

Присяга — живым не сдаваться врагу,

В мозгу у него промелькала,

Он верный наган приложил ко виску,

И вмиг комисара не стало.

Товарищи ночью его понесли,

Луна освещала дорогу.

Бойцы-партизаны проститься пришли.

Печаль подавила тревогу.

Над свежей могилой сказал командир:

«Простимся, товарищи-братья!»

От мести священной встряхнется весь мир,

Фашисты за все нам заплатят.

Поезія М. Виноградова ішла слідом за подіями загону. Вона негайно відгукувалась на них:

Не в торжественный день на параде,

Не в пиру средь гостей дорогих,

А в лесу, в партизанском отряде

Я увидел героев своих.

Олишевка — село на дороге,

В ней мадьярский стоял гарнизон.

Наши силы слабее намного:

Нас всего был один батальон.

Враг об этом узнал очень точно,

Ведь за нами повсюду следил,

Он собрал свои силы и прочно

С трех сторон наш лесок оцепил.

Боевой командир, как всегда, впереди

Вел в атаку бойцов своих смело.

Петр Демьянович Дударь за боем следил

И он действовал точно, умело.

А на левый наш фланг к нам на помощь пришел

Взвод отважных бойцов второй роты

— Под обстрелом врага его быстро привел Патриот-политрук смелый Шота.

Вася Греков — наш пулеметчик.

С ним все время я рядом лежал

Этот меткий стрелок и наводчик Хладнокровно и метко стрелял.

Як бачимо, слова в звіті про партизанську діяльність Виноградова, що він «написав цілий ряд віршів і пісень і читав їх бійцям у ротах, батальйонах і полках і, навіть їздив читати в сусідні партизанські з\'єднання» — це не вигадка для хорошого слівця. Під впливом віршів Виноградова в загоні виникає не лише інтерес до поезії, а й з\'являється багато творців поетичного слова. Вже багато пізніше один із партизанів у розмові зі мною назвав це «віршоманією. Напевно, Виноградов був хорошим пропагандистом поетичного слова. Я наведу ще один такий приклад. У свій час після війни я збирав спогади учасників про бойові дії партизанів. І ось, з проханням написати про це, я декілька разів звертався до колишнього відважного партизана — керівника підривної групи другого полку Михайла Васильовича Іванова, який після війни проживав у Чувашії у м. Чебоксари. Але у відповідь на свої листи я одержую від нього не спогади, а вірші, у свою чергу із проханням допомогти надрукувати їх у нашій районній газеті. Наші редакційні поети забракували їх і до друку не допустили. На моє прохання вони також не відгукнулися. А через це своїх спогадів він так мені і не вислав, А жаль. Цей відважний підривник, на рахунку якого десятки підірваних ворожих ешелонів, міг би багато розповісти з бойової історії партизанського загону.

В 1981 році в Чебоксарах його відвідала група бойових товаришів на чолі л М. Д. Симоненком. Багатьма спогадами тоді поділилися колишні народні месники, багато було задушевних розмов. І тут Михайло Іванов, якого партизани називали «хлопцем з Чувашії», заявив, ідо підривну діяльність його командування оцінило високо, а ось у його віршах спеціалісти не знайшли «художніх образів». І закінчив розмову про це Іванов так: «... Художні образи... Ми художества робили там, в лісах над Остром, в боях із ворогом. Партизанське життя в художніх прикрасах не має потреби». Виконуючи його бажання, я вміщую в цій книзі один із його віршів, звичайно, вже з «художніми образами». Ось його текст:

ВЕЧНАЯ СЛАВА ПОГИБШИМ

В Носовке, в братской могиле,

В каштанов густой тени

Покоятся народные мстители,

Погибшие в годы войны.

Их имена на гранитной плите

Светятся росами-изумрудами.

И ложатся на могилу живые цветы.

В праздники и трудовые будни.

Приходят люди к этой могиле

Отдать дань погибшим героям,

Склоняют головы в минутном молчании,

Не нарушая их вечного покоя.

И пусть в бесконечном вальсе кружится Земля,

И птицами летят над планетой годы.

Но всегда будут благодарны этим бойцам

Свободные страны и их народы.

Іванов завжди приїжджав у Носівку на традиційну щорічну партизанську зустріч. Часто він тут під лісовими шатами на тимчасовій сцені читав і свої вірші. Незважаючи на дуже трудні умови, на безперервні бої з ворогом, на тяжкі, втрати, в загоні була своя партизанська художня самодіяльність. На лісових галявинах, як на театральних сценах, в період між боями, виступала художна самодіяльність. Пісні змінювалися танцями, танці — веселим гумором і художнім декламуванням. Кожен тут міг показати свій хист самодіяльного артиста, л таких у загоні було немало, хоча партизанське життя і наклало свій відбиток на кожного бійця. Але в житті і смуток, і горе втрат чергувалися з радістю перемо Сміх і смуток тут завжди були поруч. Можна це назвати словами Олеся: «Радість із смутком побраталися».

М. Д. Симоненко розповідає, що в години відпочинку веселив загін один боєць, якого партизани називали «наш Андрій». Своєю здібністю перевтілюватися в різних людей він завжди привертав увагу партизанів. Або партизан Коля зовнішністю ніяк не нагадував цигана, а тим більше циганку. Але цей рудий широкоплечий хлопчина ніколи не розлучався з картами і всім, хто хоч цього і не хотів, він ворожив на картах, пророкуючи успіхи в боях бійцям і, віщуючи страшну загибель ворогам. Симоненко пише: «Пригадується боєць Сосюра Володя статний, чорнявий, із суворим обличчям. Ніхто ніколи не бачив його усмішки, але сам він завжди викликав сміх, тільки-но з\'являвся серед бійців. Можливо тому, що у Сосюри зовнішня суворість поєднувалася з майже дитячими вчинками; які робив він навмисно. В час бою, зробивши декілька пострілів, він хрестився й кликав на допомогу Миколу Угодника, в той час, як Андрій, якого називали «клоуном» співав веселої.

Боєць Гришка любив одягатися в таке вбрання, якого не було ні в кого. Його можна було бачити в мадярській папасі, б широких штанях і з жіночій сідниці, поверх якої висіла шаблюка. Ходив по табору поважно, не звертав уваги на уїдливі зауваження товаришів. Любив Гришка їздити на конях. Незвичайним у нього був костюм, а ще найнезвичайніші вчинки, які робилися із серйозним виглядом. Якось Гришка був у складі групи на операції у с. Червоні Партизани. Усі були на конях. На кутку Вовкогонівка, коли група поверталася назад із завдання. Гришка, ведучи коня за повід, підійшов до однієї хати і почав стукати у вікно. Ніч була місячна. З хати вийшов похилого віку селянин і був здивований зовнішнім виглядом Гришки. Гришка ввічливо попросив, щоб той підсадив його на коня. Селянин із широко розкритими від здивування очима поспішив задовольнити прохання, а потім продовжував стояти. Очевидно, йому хотілося побачити, як цей вояка буде їхати. Гришка натягнув поводи й вихором помчав доганяти товаришів. Селянин спересердя сплюнув і пішов до хати, згадуючи всяких демонів.

Ip: 92.112.103.6 Тема: Історія міста Носівка
Але у своїй розповіді я трохи випередив розвиток подій. Ми зупинилися на приході в загін Виноградова в середині травня. В цей час і рейкова війна і війна з окупантами та їх, помічниками-поліцаями була в самому розпалі. Німці також не могли миритися з тим, що район діяльності Носівського партизанського з\'єднання заважав їм готуватися до боїв на Курській дузі. Комунікації окупантів на Цій території були паралізовані. Дії партизанів відволікали велику кількість збройних сил, які їм так потрібні були на фронті. гітлерівці вирішили за всяку ціну знищити партизанське з\'єднання. Про такі їх наміри повідомляла партизанська агентура, зокрема, вчителі Носівської середньої школи, які за завданням Стратилата тримали «зв\'язок» із перекладачем Носівського гестапо Кистером. Це підтверджував і німецький солдат, який здався в полон партизанам. Він розповів, що його військову частину, яка направлялася на фронт, вивантажили в Ніжині і готують для прочісування, лісу. Нова облава на партизан буде вестися силами трьох німецьких дивізій з використанням артилерії, танків і авіації. Всі ці ворожі військові частини, а також поліція з багатьох районів терміново підтягуються до місця розташування партизанського з\'єднання. Партизанському командуванню все це було відомо. Але партизани знову вирішують випередити ворожі дії. Вони в ніч з 18 на 19 травня підривають два залізничні мости, в декількох ділянках виводять із ладу залізничну колію, обстрілюють ворожих патрулів, що охороняють залізницю.

А вдень розвідка доповіла, що в Носівці, Підгайному, Кобижчі і навколишніх місцях концентруються ворожі частини з метою почати бойові дії. На нараді командного складу партизанами було вирішено дати бій окупантам. Біля Підгайного зайняли бойові позиції батальйони Шевирьова і Дешка. На край лісу було виставлене відділення Хвостіна, яке б затримувало вступ німців у ліс. З боку болота для прикриття штабу було розміщено взвод Степанова.

Ранком наступного дня партизани побачили, як із Підгайного рухаються в напрямку лісу підводи з місцевими жителями, а за ними крокують гітлерівці. Під прикриттям цих підвід окупанти підійшли під самий ліс. Коли підводи звернули вбік, а окупанти розсипалися між деревами, партизани відкрили вогонь. Відділення Хвостіна довго затримувало фашистів, а коли кінчилися набої, відійшло на основні позиції. Тут батальйон Шевиоьова затримав ворожі ради і декілька разів відкидав їх у сусіднє болото. В другій половині дня вороги почали з флангів заходити в тил Шевирьову й Дешку. По партизанах відкрили вогонь гармати й танки. Наші батальйони відійшли в бік і зайняли оборону біля села Лукашівки. Весь наступний день вороги вели сильний артилерійський обстріл, намагалися оточити партизан. Беручи до уваги те, що ворог був набагато сильніший і незрівнянно краще озброєний, а в загоні боєприпаси уже кінчалися, вночі командування відводить батальйони в Хмільники, де в цей час ворожі атаки відбивав батальйон Симоненка.

Тут по дорозі Іржавєць-Киселівка в обхід партизанів рухалася колона гітлерівців. Рота Володимира Вовкогона, яка залягла обабіч лісової дороги, відкрила вогонь. Оточені з усіх сторін , вороги не мали куди відступати. Карателі втратили в цьому бою майже 300 чоловік убитими і безладно відступили назад в Іржавець. Друга колона наступала на Хмільники з боку Іржавця. Тут партизани замаскували міну керованої дії. Коли колона наблизилася до замінованого місця, міну підірвали. Втрати ворога становили тут біля 50 чоловік.

Але було зрозуміло, що новоприбулі частини гітлерівців намагаються оточити народних месників. Сили ворогів були такі, що партизани з їх озброєнням не можуть їм протистояти. Тоді партизанське командування приймає рішення вийти з оточення залишити територію району і відійти в міжріччя Дніпра й Десни. Командування загону знало, що в тому районі карателі майже не з\'являлися.

За десну декілька разів направлялися групи розвідників нашого партизанського загону. Вони ставили собі за мету виявити там невеличкі партизанові загони і приєднати їх до нашого загону. Ще 26 березня в ці місця направлялося відділення Василя Грекова. Під Стодолами тоді наші партизани вступили в бій якоюсь групою. Приймаючи її за карателів. З цієї групи вони захопили одної пораненого бійця. Як виявилося, це був партизан із з’єднання С Ковпака Петро Олексієнко. Його пораненого привезли в наш загін. Але крім поранення б нього виявилося двохстороннє запалення легень. Врятувати йому життя в тих умовах було неможливо. Він помер у партизанському госпіталі загону. Перехоронений у Носівську братську могилу, де на гранітній плиті висічено і його ім\'я

На цьому маршруті група партизанів, очолювана Стратилатом, зустрілася з партизанами-ковпаківцями, які мали зв\'язок із Великою землею. Вони доповіли про існування нашого загону в Москву і по цьому маршруту командування загону тепер вирішило після виходу з ворожого оточення тимчасово перебазуватися за Десну.

Щоб вийти із оточення, командування загону з настанням темряви сконцентрувало всі сили в одному місці. Тихо вийшли з лісу і прорвалися через позиції ворога. Обминувши село Ставиське, партизани взяли напрямок на Хрещате. Тут зробили невеликий привал, перейшли через трасу Київ—Чернігів. Вранці зупинилися, на перепочинок у Красилівських лісах. Але тут знову заявилися ворожі літаки і почали бомбардувати загін. Замаскувавшись у заростях, партизани відпочивали до вечора. А вночі 25 травня біля села Ладинка. пройшовши глибокими болотами, переправилися через Десну. Уже на правому березі Десни партизани побачили, що красилівські ліси почали оточувати німецькі танки. Але загін уже висушив на Задесення у напрямку села Гута. Тільки тут бійні загону змогли відпочити після важкого переходу.

Близько місяця партизани знаходилися у Задесенні. Бойові дії чергували ся з відпочинком. Загін приводив у порядок своє «хазяйство». І не тільки це: тут партизани поповнили своє озброєння. По рації Таранущенка загін зв\'язався з Українським штабом партизанського руху і попросив допомогти зброєю. Прохання загону незабаром було задоволене. Йому на парашутах спустили 18 протитанкових рушниць, кілька ящиків патронів, автомати. В навколишніх лісах наші партизани знайшли декілька підбитих танків їх гармати виявилися цілими. Під керівництвом Пісоцького ці гармати демонтували з танків і поставили на лафети із простих возів. Тепер у загоні заявилася артилерія, і свої атаки бійці могли починати з артпідготовки.

У червні місяці розвідувальна група із загону С. Ковпака подарувала нашому загонові рацію. Після цього було встановлено двохсторонній зв\'язок із Москвою й Українським штабом партизанського руху. Через лінію фронту літаком було доставлено в загін радистку й лікаря.

В Задесенні бійці загону не припиняли бойових дій. Батальйон Шевирьова потопив на Десні баржу з пальним, а рота Скотаря — баржу з продуктами. Загін жив звичайним бойовим армійським життям. Усі бійці були задіяні в бойових операціях, в навколишніх місцях виставлялися вартові. У вільний час для жителів сіл бійці організовували виступи партизанської художньої самодіяльності. В її

Репертуарі були нові пісні, які партизани запозичували з московських радіопередач. Ці виступи користувалися винятковим успіхом як у місцевого населення так і серед бійців сусідніх партизанських загонів Ю. Збанацького. М. Таранущенка.

А для бійців нашого партизанського загону велике виховне значення мали зустрічі із сусідніми партизанськими загонами: ім. М. Коцюбинського, командир М. М Таранущенко, ім. Щорса - командир Ю. О. Збанацький. Перемога командир С. Ю. Науменко, козачим затоном — командир П. А. Леонтьев. Тоді ж відбулася зустріч із розвід групою Генштабу Червоної Армії.

11 червня з ініціативи розвід групи Генштабу Червоної Армії відбулася нарада командирів і комісарів загонів. На якій партизанський загін «За Батьківщину» перетворено у партизанське з\'єднання «За Батьківщину», особовий склад якого на той час становив 1800 чоловік. Командиром з\'єднання залишився І. М Бовкун, комісаром — М. І. Стратилат. Згадані вище партизанські загони були об\'єднані в єдине партизанське з\'єднання ім. М. Коцюбинського, командиром якого призначено М. М. Таранущенка.

В Задесенні вперше відбулася розмова (по рації) командування загону «За Батьківщину» із командиром обласного партизанського з\'єднання М, М. Попудренком. Тоді ж було в з\'єднанні «За Батьківщину» сформовано третій батальйон, командиром якого призначили М. О. Дешка. М. Д. Демченка призначені, комісаром третього батальйону.

В середині червня партизанська розвідка сповістила, що німецький каральний корпус покинув територію дій партизанського загону в Носівському районі

Командування з\'єднання віддало наказ батальйонам повернутися до своїх лісів.

16 червня батальйон Михайла Онисимовича Дешка першим залишив Задесення і ранком 17 червня прибув у Кобижчанські ліси.

18 червня вирушив батальйон Миколи Дмитровича Симоненка. А через добу став табором у лісовому урочищі Вільське.

23 червня залишив міжріччя третій батальйон — командир Олександр Іванович Шевирьов — і став табором у Кукшинському лісі. Штаб з\'єднання розмістився у Кобижчанських лісах.

Ще до відходу основних сил партизанів у міжріччя Десни й Дніпра, після запеклих боїв у Хмільниках, коли стало відомо, що партизанський загін оточені великими ворожими силами, постало питання про те, як бути з госпіталем. Разом із пораненими вже в цих боях у партизанському госпіталі в цей час налічувалося 16 тяжкопоранених бійців, які, звичайно, не могли самостійно пересувати ся разом із загоном. Було вирішено перевезти їх на підводах із Хмільників у Більський ліс. І тут розмістити на невеличких острівцях серед боліт. Бовкун і Стратилат доручили Григорію Буднику і Тетяні Каленик уночі перевезти поранених до місця призначення. їхали лісом, бо всі шляхи контролювали карателі Для перевезення госпіталю командування загону виділило 8 підвід і 5 бійців. Догляд за пораненими було доручено Тетяні Градобик. Таня була лише фельдшером. Хоч в госпіталі, крім Бувайлика й Кузнецова, були ще два лікарі, командування поклало обов\'язки начальника госпіталю на Таню. Симоненко заявив, їй, що лікарі тільки прибули з Ніжина, їх не перевірили в боях, а тому залишати на них поранених партизанів Симоненко не наважувався, і, дійсно, в суцільній облозі, без достатньої охорони в лісі, переповненому карателями карі не витримали. Вони позабирали лікарські інструменти і повернулись в Ніжин Як пише Таня в своїх спогадах, після повернення із-за Десни, їх, як зрадників, спіймали й судили партизанським судом.

Вивезти поранених з оточення в Орішне було не легко. Вирішили їхати болотами. Часто підводи розпрягали і через топкі болота поранених переносили на руках, а потім робили просіки і витягували вози. Перед ранком добралися до дороги Мрин-Носівка. По дорозі курсували туди й назад танки. Переїжджали шлях зразу після тої о, як пройшли танки. Почало розвиднятися. З Мрина карателі помітили підводи і відкрили по них гарматний вогонь. На щастя, група встигла проїхати шлях і сховатися в лісі. Як згадує Таня, госпіталь тоді супроводжувала вона та 6 бійців охорони, озброєних гвинтівками, до яких було лише по півтора десятка патронів.

З великими труднощами добралися в Більські ліси. Тут були важко прохідні болота, густі зарослі. Серед боліт виднілися кущики верболозу там була тверда земля. Бійці-санітари обережно перенесли на ці острівці поранених, понагинали гілки верболозу і кожному пораненому змайстрували ліжко. Але за добу верболіз пригинався до води, і наступного дня це «ліжко» доводилося поправляти. Таня робила пораненим перев\'язки, санітари готували якусь страву.

Щодня карателі прочісували ліс і підходили близько до «госпіталю». Щоб не розкрити місця його розташування, підводи й коней відвели далеко від табору. Скоро не стало харчів. Санітарам довелося звертатися за допомогою до місцевих жителів. І це в той час, коли фашисти щоденно прочісували ліс. А госпіталь не міг довго затримуватися на одному місці і постійно кочував по болотах. Партизанський госпіталь був організований разом із приходом в загін фельдшера Миколи Бувайлика. Це було в кінці 1942 року. З цього часу під госпіталь обладнувалася одна землянка. Через ніжинських підпільників госпіталь забезпечувався медикаментами, перев\'язочним матеріалом, необхідними хірургічними інструментами. Допомагав Бувайлику спочатку відправлений командуванням загону боєць — Станістлав Невінський. Бувайлик добре відгукувався про нього. Славка завжди старанно виконував свої обов\'язки, допомагав перев\'язувати гіссзнєних, годував їх, вій господарство госпіталю. Невінський приймав участь у багатьох бойових операціях і, як згадували його друзі, був гарним стрільцем. Завдяки старанням цих перших партизанських медиків були повернуті в партизанський стрій тяжкопоранені Гаврило Мірошник, Кузьма Коробко, Іван Дубина та інші. Тяжкопоранених, яких не було змоги вилікувати в партизанському госпіталі, з допомогою ніжинських підпільників улаштовували на лікування в Ніжинську лікарню, де працювали лікарі, зв\'язані з партизанським загоном.

В налагодженні безперебійного функціонування лісового госпіталю велика заслуга була фельдшера Миколи Бувайлика. Треба взяти до уваги і те, що госпіталь не був, так би мовити, стаціонарним. При настанні небезпеки він повинен був у будь-який момент перебазуватися в інше місце. І дуже часто все це робилося вночі, в оточенні ворога. У своїх спогадах Бувайлик наводить такий приклад: після бою під Плоским, підпільники сповістили, що на партизанський табір готується облава. Командування дає завдання госпіталю перебазуватися в урочище Борки. Ось сторінки з цих спогадів: «О третій годині дня поранені почали розміщатися на підводах. Ніна Степанівна повар санчастини — старанно укладала весь кухонний інвентар, продукти. Усі були мовчазні. На душі лежав важкий камінь розлуки. Кожному з нас не хотілося покидати дружну сім\'ю бойових товаришів. Адже нас усього четверо, хто міг тримати зброю. Решта — 33 бійці - поранені, дехто з них не міг навіть самостійно рухатися.

Коли все було готове до від\'їзду, підійшов комісар загону Михайло Іванович Стратилат. По-батьківськи поклавши мені руку на плече, він тихо сказав;

— Знаю, знаю, Коля, важко вам буде. Але і нам. можливо, тут буде не легше. Як тільки обстановка виясниться, ми негайно вас евакуюємо знову сюди. Ну, будь здоров!

Ми потиснули один одному руки: і я швидко пішов у голову колони. Дорога була вибоїста. Але кожен із поранених терпляче переносив страждання. Перед виїздом із лісу командир взводу Греков послав бійців на шлях Мрин — Плоске, який ми повинні були переїжджати. Незабаром один із його бійців доповів, що міст між Плоским і Мрином охороняють мадяри. Яка їх кількість, установити не вдалося. Порадились. Більшість із нас були місцеві і добре знали ці дороги. Але об\'їхати міст далекими шляхами в цей весняний час не було можливості. Треба було за всяку ціну проїхати в 200 метрах від мосту, тобто, на очах у ворога. Прикрити наш переїзд, на випадок, коли мадяри нав\'яжуть перестрілку, вирішив Греков із своїм другим відділенням.

Та все обійшлося благополучно. Як пізніше виявилося, нас прийняли за велику армію, що з артилерією їхала в напрямі Мрина.

У Борки ми прибули пізно вночі. Усі були мокрі, стомлені і голодні. Але новий табір не порадував. Землянки виявилися залитими водою. Хто чим міг, до ранку виливав її, але вона набігала знову й знову.

Годині о 10-й ранку, нарешті, розмістили поранених, і взвод Грекова попрямував назад у Більське. Ми потроху звиклися із своїм новим становищем. Дошкуляв лише холод, туман та дощ. Люди ніяк не могли зігрітися. Розкладати багаття боялися, щоб бува, не демаскувати себе».

А ось ще один із бойових буднів партизанського госпіталю, про який також розповів Микола Васильович Бувайлик: «16 грудня 1942 року карателі розпочали чергову облогу партизан. В нашій санчастині був хворий партизан Щотка. Перебазувавшись на нове місце в Кобижчанських лісах, ми перевезли таком поранених і хворих. Землянок на новому місці ще не було, тому ми розмістили їх у затишку одного рівчака. їм настелили соснових гілок, якими вкрили також зверху. Уночі пішов густий сніг і вкрив ще своєю ковдрою. Коли на ранок їх відкрили, Щотка був уже мертвий. Там у лісі його і похоронили». Такими нелегкими були бойові будні партизанського загону і його лісового госпіталю.

Забезпечували госпіталь медикаментами підпільники групи Батюка, один із яких — Богдан — працював на аптечному складі міста Ніжина. Зв\'язок із підпіллям здійснювався через Гравія Костючєнка, батько якого загинув у 1942 році в с Червоні Партизани.

В кінці 1942 року в загін прибув медик Вячеслав Кузнецов. Його призначили помічником Бувайлика. Тепер уже було введено чергування по госпіталю. З активізацією бойової діяльності партизанського загону значно збільшилася і кількість поранених. Попереду були ще важкі бої з ворогом. Санчастина з честю виконувала своє важливе призначення — вона забезпечувала лікувальну й сані тарно-профілактичну роботу в партизанському загоні.

Але найтяжче пережити в період відходу партизан у міжріччя довелося патронату загону. В цей час у ньому налічувалося близько 500 чоловік. Це були жінки, діти, старики. Ще під час репресій у Козарах, Сулаці, Плоскому члени сімей, розстріляних окупантами, кому вдалося врятуватися від ворожих куль, залишилися в партизанському загоні. Учасник партизанської боротьби П. Крапив\'янський згадує, що після трагедії у Сулаку і Червоних Партизанах майже всі погорільці пішли в партизани. Зі своєю сім\'єю прийшов у ліс захисник Севастополя, двічі поранений інвалід війни Іван Іванович Станжур. З ним прибули брат Федір і Микола, сестра Параска, мати Палажка, малолітня сестричка Галя. З дружиною і шістьма неповнолітніми дітьми прийшов до партизан Захар Онуфрійович Романченко. З кожним днем зростала чисельність патронату. Приходили діти загиблих партизанів, зокрема, Ольга, Михайло та Микола Богдани та іній Не обминула лиха година й Ставок. За зв\'язок із партизанами гітлерівці заарештували, а згодом і розстріляли 16-річного Івана Падуна. Занепокоєні цим, його батьки Олексій Нечипорович та Марія Михайлівна з малолітніми дітьми пішли до партизанів. Така ж доля пригнала в загін родину загиблих у боях під Москвою подружжя Григорія Григоровича та Марії Михайлівни Фігур. Я вже згадувала членів мринських сімей, яких партизани звільнили в час конвоювання їх у носії: гестапо. Члени сімей радянських активістів, над якими нависла загроза розправи, шукали порятунку в партизанському загоні. В партизанський патронат під захист народних месників ішли сім\'ї не лише населених пунктів Носівського району, а й навіть із сусідніх областей — Київської, Полтавської та інших. Ось переді мною спогади партизанки М. Черняєвої-Половко родом із Димерки Броварського району Київської області, її батьків у числі дев\'яти радянських активістів було повішено гестапівцями, а сім\'я вже була записана в списки для розстрілу. Дізнавшись про це, сім\'я — мати і двоє маленьких дітей — шукаю і захисту в партизанському загоні «За Батьківщину». Через зв\'язкову 3. Батечко вони одержують дозвіл прибути в партизанський загін і разом із членом розстріляної сім\'ї Григорієм Сидоренком скористовуються цим дозволом.

Після довгих днів переховування вони добираються в Кобижчанські ліси. І такі приречені завжди знаходять пристанище в партизанському загоні. Таким бездомним людям тут було влаштовано притулок, забезпечувалася охорона, харчування. Частина з них допомагала обслуговувати партизанів; працювала на партизанських кухнях, прала білизну, молола зерно, пекла хліб, шила партизанам одяг, взуття, ремонтувала упряж для коней і ін.

Тепер постало питання: як бути з цими людьми, які зв\'язали свою долю ; партизанським загоном? Взяти із собою в похід, як описував А. Серафимович у \'Залізному потоці», партизани не могли. Залишався один вихід: сховати їх у непрохідних лісових болотах, де б вони перебули до того часу, поки карателі не покинуть район. Для охорони патронату було виділено 15 бійців, які повинні були маневрувати по лісах, відволікаючи увагу карателів. Все це було дуже й дуже тяжко зробити в лісі, наповненому карателями, що були озброєні броньовиками, танками, літаками.

І ось ця група партизанів із 15 бійців почала готувати патронат до довгої облоги. Усіх патронованих було розділено на групи по 150 чоловік. Намагаючись зробити це безшумно, групи вивели в окремі ділянки лісових боліт. При наближенні карателів, старики, жінки з дітьми повинні ховатися в болоті і сидіти в болотній воді, поки карателі не закінчать прочісувати ліс. Ось як про це згадує Симоненко у своєму рукописі: «Наступного ранку по лісу знову били гармати, а загони карателів прочісували зарослі, сподіваючись виявити партизанів. Але бойова група весь час була напоготові. Коли ж траплялося затишшя, бійці відвідували своїх підзахисних, яким іноді доводилося по два дні сидіти б болоті, тримаючи на руках дітей. Діти плакали й просили у змарнілих від голоду матерів їсти. Матері всіма засобами намагалися заспокоїти дітей. Вони боялися, щоб діти своїм голосним плачем не привернули увагу карателів. Одна мати не могла заспокоїти свою маленьку дитину. Вона була змушена щільно затулити їй рота , і дитина задихнулася. Так мати і сиділа з дитиною на руках, все ще пригортаючи до грудей захололе тіло.

Один табір патронованих не був зруйнований і Іван Ілліч Ляшко дав розпорядження всім жінкам, які не мали дітей, іти туди і варити їсти. Зварена їжа була віднесена патронованим. Матері годували своїх дітей і самі трохи поїли. Проте і цю ніч вони залишалися в болоті. В цих умовах дорослі (особливо, матері) виявили велику винахідливість: вони нагинали лозу, зв\'язували гілки і на лозі робили щось подібне до гнізда для дітей. Але лоза поступово нагиналася до води, і знову доводилося лаштувати гнізда. До того ж ішли часті дощі.

На четвертий день патроновані були виведені на сухе місце, і люди стали будувати собі будки для захисту від дощу. На ранок виявилося, що одна сім\'я з села Колесники (чоловік жінка й донька) зникли з табору. Це всіх, стурбувало: всі побоювалися, щоб хто-небудь із сім\'ї не привів карателів. Знову було дано розпорядження ховатися в болото. Того ж дня жінка привела загін карателів біля 80 чоловік. Чоловіка німці залишили заложником. Німці прийшли на то місце, де ночували патроновані, але нікого там не знайшли. Вони пустили по сліду двох вівчарок. Вівчарки були не на поводках і бігли далеко попереду Вони натрапили на слід і по болоту пробралися до патронованих. Але передня вівчарка зіткнулася з мужньою жінкою — Кресан Марією. Вона схопила вівчарку за ошийник і миттю скрутила його ломакою. Вівчарка околіла, не подавши і звуку. Це було гарним прикладом: коли показалася друга, її знищили гуртом. Німці, трохи потоптавшись біля болота, пішли. Після цього табір був влаштований в іншому місці.

Всі патроновані обурились зрадою сім\'ї з Колесників. Усі дивувалися, невже їх спокусили листівки, що карателі розклеювали в гаях на деревах. В листівках німці закликали залишити партизан, іти до них, а вони будуть наділяти селян землею. Невже так легко можна обдурити декого і змусити стати зрадником. Тоді двох бійців послали в Колесники з наказом привести цю жінку. Бійці виконали цей наказ і зрадниця була покарана на смерть.

Тим часом в Орішне прибуло ще 11 чоловік бійців із тилової охорони колони партизан, що пішли за Десну. їм не вдалося переправитися через річку і вони повернулися назад. Після цього життя в таборі патронованих стало більш організованим. Виставлялися дозори. Головні дороги були заміновані. Патроновані регулярніше постачалися харчами із запасів, захованих біля колишнього табору батальйону... ».

Треба ще розповісти про одну групу патронованих. їх повів у перший ден.. облави Градобик, мешканець села Григоро-Іванівки. Ця група відбилася від решти і пішла в іншому напрямку... Що трапилося з цією групою, передано через сприймання Олексія Симоненка, що був у цій групі, тоді ще 9-ти річним хлопчиком.

Дуже довго водив їх по болоту Градобик. Уже настав день, а вони все йшли й ішли. Почалося нарікання, плач жінок. Нарешті, вони зупинилися на горбку біля болота, почали сушити як хто міг, на собі одяг. Матері заспокоювали дітей. По лісу зрідка рвалися снаряди... Трохи згодом усі побачили, як біжать, стріляючи, мадяри. Піднявся крик, дитячий плач. Усі побігли в болото. Одна жінка Богдан Марія — вернулася, щоб забрати дитину в убитої невістки. Не встигли вона ступити і кроку з дитиною в руках, як була убита і вона, і дитина. Градобик не встиг піднятися з пенька, як його звалила куля.

Дев\'ятирічний Олексій, як він розповідає, зразу ж упав і поліз у воду, а да.1 побрів у кущі. Він за собою чув крики, часті постріли. Останнє, що чув Олексій жіночий плач і дитячий крик, що віддалялися. Як стало відомо пізніше, мадяри забрали із собою 5 жінок і дітей. Усі останні загинули... Мимоволі хлопчик почав пробиратися туди, де він в останню мить був із людьми. Ось, ніби, знайома місцевість. Хлопець тихенько пробирається далі. Ось останній кущ, що закриває галявину, і його худеньке тіло здригається. Перед ним по всій галявині в різних положеннях лежать мертвими знайомі й близькі люди, котрі давали йому притулок, їжу. Тут були жінки, що в останню хвилину пригорнули до себе малих діток, діти з застиглим жахом на обличчі, із простягнутими до матерів рученята. І ми. А дощ шелестить листям і змиває з дитячих облич сльози, останні сльози ь їхньому, такому короткому житті».

А ось спогади Тані Градобик, начальника залишеного госпіталю: «У Більському лісі був також великий табір, в якому переховувалися від гітлерівців мирні жителі навколишніх сіл. Карателі не забарилися прочесати Більський ліс. Вони налетіли на одну групу біженців і вчинили криваве побоїще. Ми прийшли на це місце через кілька годин після закінчення облави. Це було жахливе видовище. Повсюди лежали тіла стариків, жінок. Дітей фашисти із садистською жорстокістю скололи багнетами, зацькували собаками. Серед убитих і замордованим побачила і свого батька. Моя мати, Ганна Ісаївна, врятувалася буквально чудом».

Це була сама трагічна сторінка з історії героїчної боротьби партизанської загону «За Батьківщину». Ось ще одна розповідь про виживання партизанського патронату в час великої облоги, записана партизаном Олександром Конашевичем. Перед форсуванням Десни, командування загону посилає 15 бійців на чолі з партизаном Максимом Кулаковим у Дроздівські ліси. У завдання групі входило, не вступаючи в бої з карателями, створювати видимість того, що там Діє партизанський загін. «Все почалося з того, — пише Конашевич, — що в Дроздівськи ліси з гіркою новиною прийшов поранений з патронату: діти помирають із голоду... ». Командир групи відбирає добровольців і дає завдання доставити дітям патронату харчі. Добровільцями виявилися Шепун Нагорний, Винник, лихачівський дід Тарас (Тарас Чорненький) і автор спогадів — тоді 16-річний Конашевич.

Вечором вони нагрянули до хотинівського старости. Реквізували у старости мішок сала і декілька мішків картоплі. Усе це навантажили на підводу, запряжену волами. Полем і лісом, обминаючи дороги, доїхали до табору патронованих Але людей у таборі не було. «На острові — низькому й вогкому — густо зарослому чагарником, над яким хмарами висіла мошкара, стояло кілька десятків наметів. Але табір був порожній. Тоді ДІД склав руки рупором, загукав у болото: «Ого-го-го!». Хто живий, виходь!».

Тільки через годину вийшла тітка, впізнавши діда, заплакала, стала гукати в болото: «Свої!». Зашумів очерет, захлюпала вода, стали виходити люди. Останніми винесли закутаних у ганчір\'я дітей. Певно, кожний бачив пророслу в льоху картоплю: біле, тонке, напівпрозоре галуззя. Такими були руки й обличчя наших дітей. Покусані комарами і мошками, вони з острахом дивилися на діда Тараса, що стояв із гвинтівкою біля вогнища.

— Слухайте мене всі! —сказав дід суворо. Ми привезли продукти, привеземо ще. Чотири воли теж підуть на м\'ясо. Увечері спечемо коржів, зваримо куліш. А зараз усі одержать по казанку картоплі на двох. Більше не можна. — помрете. На час відходу партизанів за Десну в партизанському загоні налічувалося близько 1800 бійців. Зважте, скільки потрібно було продовольства для харчування цієї кількості людей. Додайте ще велику кількість патронованих. Господарча частина загону повинна була забезпечувати особовий склад загону всім необхідним для активної боротьби з ворогом.

Основна частина продовольства здобувалася у ворога під час бойових операцій. В підірваних ешелонах, знищених колонах окупантів часто з числі трофеїв були продукти, що їх гітлерівці або вивозили з України в Німеччину, або доставляли на фронт. Наприклад, на перегоні Носівка—Кобижча був пущений під укіс ешелон із мукою. З нього партизани добре поповнили свої продовольчі запаси. Уже згадувалося про 15 підвід продуктів, реквізованих у радгоспі Ппатонівка. Багато продовольства доставили в загін під час бойових операцій у Малій Носівці, Дослідній Станції, де був відгодівельний пункт відібраної у населення худоби. Підпільники і зв\'язкові сповіщали, де готувалося продовольство для відправки е Німеччину, і тоді партизани захоплювали все це для своїх погреб. Наприклад, на початку травня 1943 року партизанська розвідка доповіла, що череда худоби випасається біля Носівки і чекає на навантажування у вагони. Взвод Олександра Гейка одержує наказ відбити цю худобу у ворога і доставити в партизанський табір. О. Гейко зі своїми бійцями доставляє в загін 25 дійних корів і 300 овець. Жителі Сулака, які пішли в загін, привели туди і своїх корів. А після доставки Гейком згаданої худоби, партизанська череда налічувалась до 100 голів великої рогатої худоби. Таким чином, загін і в першу чергу, партизанський патронат регулярно забезпечувалися молоком. Зерно, яке партизани відбирали у ворога, доставлялося в партизанський табір. Тут були ручні жорна, на яких воно перемелювалося. Пізніше до жорен було приладжено навіть кінний привід. У своїх лісових пекарнях випікався хліб. Велику допомогу харчами партизанам надавало і населення району. Ось ще один приклад, як добувались продукти для забезпечення партизанського загону і його патронату. Про це розповідає у своїх спогадах Степанов.

В кінці січня в загоні стало відомо, що в Озерянах Бобровицького району підготовлено продовольство для відправки в Німеччину. Було вирішено реквізувати ці харчові продукти для потреб партизанського загону. Операція була добре продумана й підготовлена. В ній брав участь і сам Бовкун.

Бійці роти Дешка запрягли 15 парокінних саней. В допомогу їм було виділено кінноту Шевирьова. Група партизанів вирушила на Озеряни. Залізничний переїзд проїхали без бою, хоч мадяри і помітили партизанів. Вони підготувалися зустріти партизанську валку на зворотному шляху.

Розгромивши поліцейську охорону в Озерянах, партизани повністю завантажили продуктами всі 15 підвід. Назад бійці пішки супроводжували свій обоз. Але тепер на залізничному переїзді ворожа охорона, підкріплена поліцією, зустріла партизанів шквальним вогнем. Тоді командування вирішило з двох сторін атакувати ворожий заслін. Взвод кінноти був посланий в обхід справа, а група Дешка зліва від ворожої засади. Коли ж ці групи напали на ворога з двох сторін, ворожий заслін став, обороняючись, відходити до Кобижчі. Таким чином переїзд звільнився і всі 15 підвід прослідували через нього і сховались в лісі. В цій операції, за розповіддю Степанова, загинув боєць Павло Свешников, були поранені, бійці Коробко, Іваницький, Гайдук, Левашко. Одним з організаторів господарської частини загону був Олександр Іванович Гейко. До війни він працював головою райспоживспілки, а напередодні війни — головою Носівської сільради. Ще до походу загону в міжріччя Десни й Дніпра він загинув смертю хоробрих. 5 травня 1943 року він разом із партизаном Ляшком виїхав на завдання в Лісні Хутори. Повертаючись назад у партизанський загін, вони заїхали до одного жителя, домовитися по якомусь невідкладному питанню. Як розповідали свідки, про це дізнався поліцай Сеник (до речі, колишній радянський активіст — один з організаторів колективізації), який сповістив карателів. Ті під лісом організували засідку й вогнем зустріли партизанів. Першим їхав Гейко і вже добрався до узлісся. Але коли оглянувся, то побачив, що Ляшко відстав, бо був поранений і не міг рухатися. Тоді він повернув свого коня назад і поспішив на допомогу товаришеві. В цей час їх оточили карателі. Гейко відстрілювався до останнього патрона. Останній залишив для себе. Над ним, уже мертвим, вороги по-звірячому глумилися. В Носівській жандармерії його тіло закопали на подвір\'я колишнього райвиконкому, де під час окупації знаходилася жандармерія. По Носівці пішла чутка, що партизани хочуть викрасти його тіло. Тоді поліцаї відкопали його і закопали десь в іншому місці. Напевно, так і було, бо коли перезахоронювали загиблих, в могилах на подвір\'ї райвиконкому тіло Гейка не було впізнане. В центральну братську могилу перенесено останки всіх замучених та розстріляних фашистами з даного подвір\'я. Можливо, серед невпізнаних були і останки Гейка. Тому його прізвище викарбуване на гранітній плиті пам\'ятника братської могили.

Пораненого Ляшка окупанти намагалися використати в якихось цілях і відправили на лікування в Ніжинську лікарню. Але його звідти викрали партизани. В партизанському загоні Ляшко воював до його розформування. Сеник після звільнення району був засуджений на 25 років. Відбув своє ув\'язнення і повернувся в Носівку.

Повертаючись із-за Десни, батальйон Симоненка зупинився в Хмільниках.

Сам він поспішив в Орішне, де знаходився госпіталь і патронат.

Партизанський загін виявився розгромлений. Під\'їжджаючи до розташування госпіталю, Симоненко зустрічає Таню Каленик, яка з відрами йшла до річки по воду. Це дійсно була зустріч із сльозами на очах. Таня від хвилювання не могла вимовити і слова, а лише повторювала: «Ви вже повернулися... уже повернулися... ». Пам\'ятаєте цю дівчину, яка в Колісниках при нападі на поліцейське весілля не побоялася скочити на весільний стіл, заставлений весільними стравами, і з автоматом у руках пройтися по ньому перед переляканими поліцаями. Тепер ця дівчина розгублено не знаходила слів виразити свою радість від зустрічі. Кінчилося її місячне перебування у ворожій облозі, коли вона повинна була дбати не так про свою безпеку, як про безпеку своїх підопічних — поранених партизанів.

В таборі патронованих Симоненка зустріли Федорченко й Ляшко. Також тепла зустріч. Обнімалися, цілували одне одного. Розпитували про долю своїх рідних і знайомих.

З Хмільників батальйон повернувся у свій старий табір в Орішне. Партизани приводять все в порядок, обладнують землянки, відновлюють роботу кухні, пекарні, кінного млина. Поволі життя в таборі входить у старе русло. Партизани намагаються надолужити втрачений час: відновлюються бойові дії, в тому числі диверсії на залізниці.

Вже на наступний день Симоненко із групою партизанів навідується у своє рідне село. А коли поверталися із Червоних Партизанів, у Симоненка виник сміливий план: ушістьох захопити ворожий поїзд. Закривши на залізничній зупинці семафор, сміливці приготувалися до нападу. Коли пі

Ip: 92.112.103.6 Тема: Історія міста Носівка
Василь Йович Компанець — корінний мринчанин. Ще в роки громадянської війни він юнаком воював проти кайзерівців у загоні Остапенка. Очолював нову владу в Мрині. Вітчизняна війна застала Василя Йовича на посаді замполіт Мринської МТС. Із створенням партизанського загону він очолював мринську партизанську групу, до складу якої входили Д. Голодний, І. Нижник, Л. Компанець, С. Сушко. Д. Глинка та інші. Компанець підтримував зв\'язки з багатьма жителями Мрина, Селища, Лихачева, Хотинівки, Плоского. В дощ і непогоду лісовими стежками виходив він на зв\'язок із підпільниками. В Мрині зрадники тремтіли при згадці одного його прізвища, а на ніч ховалися ночувати до своїх сусідів. Це його рота звільняла мирних жителів, яких фашисти везли на розстріл. Серед визволених була його мати Зоя Митрофанівна й сестра Мотря Йовівна. Бій з фашистськими відбірними головорізами був останнім для Василя Йовича. Посмертно його нагороджено орденом Слави 1 ступеня.

Петро Кулиніч також користувався великою повагою серед партизанів. Розумний, розсудливий, як і весь його хліборобський рід із Плоского. Він швидко завоював авторитет серед лісових бійців. Саме йому і доручили командувати відділенням, яке складалося із новоприбулої у загін молоді Командир своїм прикладом запалював бійців до перемоги в бою. Дуже тепло про нього відзивався його односелець, командир санітарної частини полку М Бувайлик. Ось рядки з його спогадів: .... і тоді, коли партизани, знищивши сотні фашистів, піднялися в атаку, німецька охорона відкрила вогонь. Цими чергами і був скошений мій земляк Петро Кулініч. Я ніяк не зміг змиритися з його смертю. Адже ми разом ішли на бойову операцію. Усього декілька хвилин тому я говорив із ним, і ось він лежить переді мною мертвий».

В цьому бою загинув і Костянтин Дмитронич Беєр - Людина незвичайної долі. Я часто замислююсь над людськими долями. В одного життя буває марним, як ясний сонячний день. А на долю іншого випадає стільки важких випробувань. Мене часто запитують, хто був цей боєць із таким незвичним для України прізвищем. Хай вибачають мені вимогливі читачі, але я тут розповім про все відоме мені з родословной козарських Беєрів. їх родовід має глибоке коріння і сягає в далекі дореволюційні часи. Про цей родовід повідав мені у свій час Микола Максимович Журавльов — чудова і дуже цікава людина, нащадок козацького роду Журавлів. Батько його був козарським благочинним, і , тому, прізвище Журавель змінилося на Журавльова. Микола Максимович розповів мені багато цікавою з життя Носівки минулого століття, в т. ч. і про родовід козарських Беєрів. Ця розповідь постала в моїй пам\'яті, коли я знову почув про все це з вуст Володимира Костянтиновича сина загиблого партизана Кості Беєра. В їх сім\'ї свято бережуть пам\'ять про своїх предків.

Поява Беєрів на козарській землі пов\'язана із сім\'єю графів Мусіних-Пушкіних, власників земель і маєтностей на Носівщині. Мусіни-Пушкіни були велики ми землевласниками. Крім луків і сіножатей вони мали лише в Носівці понад :. тис. десятин орної землі. В Козарах у них була своя дача, на яку вони щоліта приїжджали на відпочинок. Разом з родиною графів тут відпочивали і їх, знайомі, яких приваблювала сюди гостинність господарів, чудова природа, ліси, річка Остер, дуже хороший столітній дубовий парк., винищений у 30-х роках. Я пам\'ятаю ще залишки цього парку, обнесеного металевою огорожею на зразок огорожі Літнього саду в Петербурзі. Неодмінною розвагою гостей завжди було полювання.

Одного разу серед гостей друзів графа був і російський дворянин дійсний статський радник, рано овдовілий генерал Володимир Олексійович Беєр. Цьому солідному гостеві приглянулася графська покоївка Наталія Савеліївна Коток -— молода, вродлива дівчина. Манера поводитися з людьми, вихованість її поло нили серце генерала. І ось проста селянська дівчина стає дружиною вельможного дворянина. Правда, закони дворянства забороняли такі шлюби, винних вище суспільство суворо карало. Але Беєри знайшли вихід. Дворянству дозволялося одружуватися з особами духовного стану. Селянин Коток не без участі козарського благочинного Журавльова був уведений у духовний стан (напевно. в найнижчий його сан — псаломщика) і. таким чином, шлюб став законним.

А молода дружина, поживши трохи в графському маєтку, переїхала в Петербург

На цьому неймовірні події не закінчуються. Невдовзі до Наталії Савеліївни в гості приїжджає молодша сестра Маша. В молоду дівчину закохується син генерала, молодий Дмитро Беєр. Одруження. Весілля Маші здасться, що щасливішої від неї людини немає на світі. До останніх своїх днів пронесе вона через неймовірно тяжкі випробування любов до свого Діми.

А випробування на її вік випали дійсно важкі. Як любила вона повторювати,

багато літ накували їй козарські зозулі, га зовсім мало накували вони щастя. Ось Маша вже щаслива мати. У них народжується син, якого назвали Костянтином. Це той партизан Костянтин Дмитрович Беєр, ім\'я якого викарбовано на гранітній плиті пам\'ятника братської могили в Носівці.

Але продовжу розповідь про Дмитра Беєра. За сімейною традицію він закінчує юнкерське училище. Потім офіцерська служба в далекому Красноярську. Молодій матері не страшні сибірські морози: її зігріває вірність чоловіка. Єдиною розрадою була любов до свого первістка - маленького Кості, а ще - спомини про такі далекі, але ні на що не проміняні рідні Козари.

Потім грянув грім. Це був залп революційної «Аврори». Беєр молодший, як і Беєр старший, їдуть в Козари. Революційна буря десь там, далеко. А тут, в Козарах так добре. Нова влада, поки-що поблажлива до Беєрів. Діма влаштовується начальником поштової станції у Козельці. Беєр-старшии працює в Кобижчанському лісництві. Беєри ще не відають, що готує їм «день грядущий...

1919 рік. Чернігівщину займають денікінці. Незабаром вони поставили Дмитру суворий ультиматум, або з нами, або кара, як зраднику \'що порушив військову присягу. З цього ультиматуму Беєр вибирає життя, . Аби бути разом із Машею і маленьким Костею.

В обозі відступаючих денікінців Маша стає свідком нелюдських вчинків. Весь шлях відступу, аж до Кавказу, був усіяний трупами невинних людей. Уже в далекому Армавірі Дмитро сказав: «Ні! Далі ні кроку». Озвіріла офіцерня вдирається до квартири Беєра. За категоричне «Ні!». Дмитра забирають, і десь із ним розправляються.

Відчай охоплює Машу. Одна, з маленьким Костею, серед чужих людей у далекому незнайомому місті. Недавнє, ще вчорашнє, щастя стає таким неймовірно далеким. Як добратися до батьківського двору? Маленький Костя не зовсім пам\'ятав ті поневіряння матері, із якими вона добралася до Києва. Уже на київському вокзалі просить носильника перенести свій сундучок, а сама несе найдорожче, що в неї залишилося — маленького Костю. У вокзальній метушні носильник не втримав сундучка, який падає й розбивається. Маша не встигла навіть отямитися, як усі її небагаті пожитки розхватали перехожі. Так і залишилася вона стояти, притискаючи до грудей маленького Костю, боячись, щоб не відібрали і його. Ледь жива, добралася до Козар.

А Козари жили вже своїм новим життям. В селі ділили графську землю, а потім і землю заможних селян. З\'явилася нова влади —комнезами. Маші не в тягар була важка селянська робота. З діда-прадіда Котки добували собі хліб насущний тяжкою селянською працею. Маша боялася іншого. Починалися репресії. Безслідно зник Беєр-старший. Вона була дружиною офіцера царської армії, і не уникнути б їй знайомства з відомством Дзержинського, якби не ще один випадок на її довгому життєвому шляху.

Працьовиті руки, вихованість молодої вдови привернули увагу сільського
активіста, організатора радянської влади в Козарах Івана Максимовича Демонтовича. Пізніше у своїй автобіографії, написаній власноручно він перечислить свої «заслуги» перед народом: «боєць 1-го комуністичного полку, де робив у комісії по виселенню буржуазії». Потім член волосного ревкому по продовольству та завідуючий комтруда, а з 1928 року - голова андріївського колгоспу «Червоний партизан». \'

Демонтович одружується на Маші і це врятовує її від неминучих репресій. Та й Кості буде безпечніше з таким новим» батьком. Перед офіцерським сином у житті були закриті всі шляхи. Як тільки він хотів стати військовим! Це була його заповітна мрія, але про це він не міг навіть мріяти. Лише в колгоспі, де вітчим головував, він почував себе впевненіше. Знання і кмітливість допомогли йому стати механізатором, а пізніше і бригадиром тракторної бригади. Мав намір продовжувати навчання.

Життя не стоїть на місці. Ось Костя вже дорослий. На такого красеня задивлялася не одна сільська дівчина. Невдовзі він приводить матері невістку. Здається, Маші знову посміхнулося щастя. Вона вже доглядала внука, якого на честь діда назвали Володимиром.

Але щастя знову тікає від Маші. Почалася війна. Як і тисячі матерів, Марія Савелівна проводжає свого сина на фронт. Костя добре пам\'ятає материнський наказ захищати Вітчизну.

Військова частина, де воював Костя, потрапляє в оточення. Йому вдалося втекти з полону і повернутися в рідну домівку. Починаються чорні дні окупації. 11 березня 1943 року фашисти палять Козари. Не уникнути в сім\'ї Денонтовичів участі 4-хтисяч козарчан, по-звірячому знищених окупантами. Але Демонтовичі задовго до війни переселилися в село Андріївку.

В лютому 1943 року Іван Максимович налагоджує зв\'язок із партизанським загоном (саме ця дата значиться в його партизанському посвідченні). Старий партизан починає передавати народним месникам потрібну інформацію.

Зв\'язок із партизанами було викрито і його арештовує поліція. Ще живі були ті. кого розкуркулював активіст. Одвічний закон — жорстокість;

породжує жорстокість. Демонтовича привезли в Ніжинське гестапо, ідуть допити. Гестапівець через перекладача намагається дізнатися про зв\'язок арештованого з партизанами. Запитує, яка в нього сім\'я. Іван Максимович відповідає, то він одружений на Марії Савелівні Беєр. Хто ця Беєр9 Це дружина загиблого офіцера Дмитра Володимировича Беєра. Перекладач здивований. Цього не може бути. Дмитро Беєр — це його старий друг.

Чим ви зможете довести сказане? — запитує він.

А це може підтвердити кожен житель мого села, — відповідає Демонтович.

Довго умовляв перекладач гестапівця відпустити Івана Максимовича, як вітчима другового сина. Зробити це було нелегко. І, нарешті, перекладач наодинці з арештованим. «Заради пам\'яті свого друга, — говорить він, — я добився тобі звільнення. Але, Бога ради, порви свої стосунки з бандитами. Удруге зробити це я не зможу». Такий неймовірний випадок допоміг Івану Максимовичу уникнути смерті в застінках гестапо, звідки живими не повертапися.

Тепер Демонтовичу потрібно було негайно із сім\'єю переходити в ліс. Так У липні 1943 року 2-й полк Миколи Симоненка поповнився ще однією сім\'єю. Іван Максимович і Костянтин стали бійцями. Марія Савеліївна й дружина Кості Єфросинія Єлисеївна з маленьким Володею були призначені до господарської частини. І ось бій, в якому смертю хоробрих загинув Костянтин Беєр. В цій Диверсії приймали участь і молоді бійці. Саме серед них було найбільше поранених і вбитих. Як пише Симоненко «вбитих наших бійців ми підібрали на другий день». Учасники бою розповіли, що бачили, як під час бою ворожа куля скосила Беєра. Але при відступі забрати його тіло не було змоги. Коли ж на наступний день партизани пішли на місце бою. трупа Беєра там не виявилося. Можливо він був у мадярській формі, і фашисти підібрали його, як свого вбитого а можливо забрали в Ніжин, щоб впізнати, хто він.

Тяжким було горе матерів, що втрачали своїх синів. Ще більшим було гор. Марії Савеліївни. яка не мала навіть могили ні чоловіка, ні єдиного сина. Разом із невісткою і маленьким Володею ділила вона своє тяжке горе. їй пообіцяла що після перехоронення полеглих партизан, його ім\'я буде викарбуване на братській могилі.

Знаходячись в облозі під час відходу партизанів за Десну, вона зовсім під рвала своє здоров\'я. Знесилений організм не переніс перебування в холодні болотяній воді під час облав. З часом ревматизм паралізував Марію Савеліну.

Де наш український Шолохов, що написав би своє українське оповідання «Доля людини»? В житті Марії Савеліївни вистачило б подій не лише на оповідання, а й на цілий роман.

Маленький Володя вижив у ті страшні часи. В носівській лікарні його добр, знають. Час від часу підтримують його здоров\'я. Ось я говорю з ним і його дружиною. Якою душевною теплотою світяться очі цих людей. Що найбільше вкарбувалося в пам\'яті про тяжкі часи перебування в партизанському патронам «Два випадки не можу я забути все життя: облави на нас, малих дітей, і ниши матерів. Мов сьогодні, бачу, як за мною полює фашистський літак. Помітивши мене, він стрілою летить і стріляє по мені з кулемета. Я ховаюся за стовбур старого дуба - кулі його не пробивають. Фашист заходить з іншою боку, я знову ховаюся з протилежного. Так і не вдалося фашистському розбійнику напасти на мене. А другий випадок також із цієї ж облоги. Коли ми, діти, ховалися від фашистів в болоті, вискочив на нашу галявину німець із автоматом і оторопів перед ним болотна вода з якої виглядає безліч дитячих голівок Він вагається стріляти чи не стріляти. Потім пустив декілька автоматних черг понад нашими головами і пішов далі. Можливо, і в них було щось від людського, можливо, згадав, що десь там залишив і своїх маленьких дітей. Хто зна? Але і на цей раз доля уберегла мене.

В час бойової операції 8 серпня партизанам здався в полон один німецький офіцер. Він розповів, що зневірився у фашистській владі і вирішив боротися з фашизмом. Німця залишили в загоні — він багато допоміг зробити в дезорганізації німецьких військ. Після звільнення району перебіжчик був політруком у таборах для військовополонених. Один із таких таборів знаходився і на території нашого району в селі Ставок.

Коли окупанти знову відновили рух на залізниці, була проведена наступна бойова операція рейкової війни: партизани підірвали пасажирський поїзд Харків—Берлін. Цю диверсію здійснила підривна група Івана Ляшка. її місцем знову було обрано залізничну колію поблизу хутора Коробчиного. Уночі підривники замінували цю ділянку. Як і в попередні рази вони пропустили декілька рядових поїздів. А коли до замінованого місця наблизився пасажирський поїзд, увімкнули електробатарею. Внаслідок вибуху паровоз пішов під укіс, а вагони з фашистами почали падати і повзти один на одного. Використовуючи паніку окупантів, партизани відкрили вогонь і пішли в атаку. Внаслідок цієї диверсії загинуло багато окупантів, що направлялись з фронту. На цей раз диверсія пройшла вдало і партизани втрат не мали.

На початку серпня зі штабу партизанського руху в загін повідомили, щоб приготувалися прийняти вантаж із 18 літаків. Коли було домовлено про місце посадки, літаки приземлилися в Орішному біля Карасевого хутора. Тут було висаджено 150 радянських бійців. Партизани вперше побачили своїх воїнів у військовій формі з погонами. Комісар прибулого підрозділу Сабуров прочитав партизанам лекцію про перемогу наших військ під Сталінградом. Після приземлення десантники вирушили з носівських лісів у похід по тилах ворога. Партизанське з\'єднання «За Батьківщину» стало служити базою для створення й поповнення багатьох новостворених партизанських формувань. Тут доформовувалися партизанські загони Рудича, Ярового, Шукаєва. Ці загони прославилися у боротьбі з окупантами і багато зробили для допомоги регулярній армії у розгромі ворога.

Серед 46 партизанських з\'єднань, що діяли на Україні, великий внесок у допомогу регулярній армії зробило 1-ше Воронезьке партизанське з\'єднання під командуванням підполковника Михайла Іларіоновича Шукаєва. Це з\'єднання було створене на основі груп парашутистів-десантників, закинутих у носівські ліси протягом серпня-вересня 1943 року штабом партизанського руху при Військовій раді Воронезького фронту. Тоді і носівські ліси прийняли 6 бойових груп, загальна чисельність яких становила до 70 чоловік. Ці групи складалися з командного складу загонів — командирів і комісарів, радистів, диверсійників-підривників, розвідників, медичних сестер. Групи були підготовлені військовими спеціалістами у різних спецшколах. Всі вони були висаджені на парашутах у розташування партизанського з\'єднання «За Батьківщину» із легких бомбардувальників та транспортних літаків «Дуглас». А 26 серпня там же на партизанському аеродромі між селами Плоским і Лихачевим приземлився ще один «Дуглас». Він доставив М. Шукаєва (тоді у званні капітана) та членів командного складу новоорганізованого партизанського з\'єднання В. Макарова та В. Циганова. Наказом партизанського штабу при Військовій раді Шукаєв був призначений командиром партизанських загонів Воронезького фронту. Комісаром з\'єднання став Сапожинський, начальником штабу Прибура. Пізніше комісаром був Сидорук, начальником штабу — Гущин. Висаджені групи були ядрами новостворених партизанських загонів, об\'єднаних у з\'єднання. Створені таким чином ядра партизанських загонів на носівській землі стали швидко зростати за рахунок місцевих жителів і бійців партизанського з\'єднання «За Батьківщину», з якого зразу ж, по домовленості з партизанським командуванням, було виділено 150 партизанів. До Шукаєва перейшло багато колишніх військовополонених, які вже були обізнані з військовою справою і пройшли сувору школу партизанської боротьби в Носівському партизанському загоні, а пізніше — з\'єднанні «За Батьківщину».

Серед них можна назвати таких, як Петро Конашевич, Павло Каніщев, Михайло Бидлій, Марія Литвиненко, Наталія Наливайко, Марія Максименко та інші. Багато з них були відразу призначені на командні пости. Так, Павло Каніщев був призначений командиром партизанського загону ім. Олександра Невського, Петро Конашевич —комісаром загону ім. Кутузова. На носівській землі бійці новоствореного з\'єднання здійснили свої перші бойові операції у тилу ворога. Тут вони проходили свою бойову практику.

Наприклад, група підривників із загону Кудінова разом із підривником з’єднання «За Батьківщину» Михайлом Шмиком вирушає на свій справжній терористичний акт Вийшли вночі, але мінування провели вдень, тому, що тільки ранком починався рух на залізниці, а перед цим групи фашистів із щупами , дресированими вівчарками оглядали кожну шпалу залізничної колії, шукаючи підкладених мін. Але як підійти до залізниці непоміченими? Допомогли жителі Носівки. Неподалік від залізничної колії стояли скирти соломи. Партизани організували поїздку підвід цих жителів до стогів, немов за соломою. Так підривників було доставлено до залізниці. Замаскувавшись у кущах, підривники виждали момент, коли на колії нікого не було, по-пластунськи добралися до залізниці, фінками вирили для міни місце, встановили її і замаскували. Перший німецький поїзд, що ішов із Києва до фронту, полетів під укіс. Практичне завдання шукаївські підривники виконали на відмінно.

В цей же час диверсійні групи інших загонів також здійснили кілька успішних операцій по підриву ворожих ешелонів. Усього ними за час формування підірвано на території дій з\'єднання «За Батьківщину» 11 ворожих ешелонів із живою силою і військовими вантажами ворога, зруйновано 6 залізничних і 2 шосейні мости, в багатьох селах підірвані молотарки, завезені окупантами, щоб обмолотити хліб нового врожаю і вивезти в Німеччину.

Сьомого вересня п\'ять загонів нового з\'єднання загальною кількістю 3000 чоловік вирушили з Більських лісів у рейд по тилах ворога.

За 18 місяців боротьби у ворожому тилу шукаївці пройшли 11 тисяч кілометрів. За цей час проведено 133 бої з німецькими окупантами розгромлено 64 штаби і гарнізони ворога, пущено під укіс 194 ешелони противника, підірвано 24 залізничні мости, 44 мости на ґрунтових шляхах, підірвано й спалено 121 нафтову вишку, знищено резервуарів із пальним на 8100 тонн, 2 нафтопереробні заводи, вбито і поранено 20155 ворожих солдат і офіцерів. 504 бійці з\'єднання нагороджені бойовими урядовими нагородами. Шукаєв нагороджений орденом Вітчизняної війни 1-го та 2-го ступеня, іншими відзнаками Радянського Союзу, а також 18-ма орденами й медалями країн, по яких пролягав шлях його з\'єднання.

У вересні 1983 року на честь 40-річчя створення шукаївського з\'єднання і 40-річчя визволення Носівщини шукаївці провели свою зустріч на носівській землі. Відбулася хвилююча зустріч бойових побратимів, а також їх зустріч із населенням району. Колишні воїни-шукаївці прийняли участь у мітингу в центрі Носівки, зустрічі ветеранів-партизан в Орішному, а в наступні дні, розбившись на 6 груп, роз\'їхалися по селах, де зустрічалися з населенням, учнями шкіл, розповідали про свої бойові діла тих далеких днів 1943—1945 років.

Дуже цікаві спогади про бойові дії шукаївців залишив нам учасник шукаївського рейду Олексій Федорович Бочок, який до цього був партизаном з\'єднання «За Батьківщину», а в шукаївському з\'єднанні командував партизанським загоном їм. Котовського. В з\'єднанні Шукаєва воювало багато жителів Носівщини. За словами Бочка, тільки із Селища в шукаївському рейді брало участь 16 чоловік. Всі вони показували зразки мужності й героїзму в боротьбі з ворогом Смерть багатьох із них була важкою втратою для нас. Ваня Горбач загинув смертю хоробрих, прикриваючи відхід партизанів в одному з боїв; Дмитро Бойко — при виконанні завдання командування розагітувати солдатів одного з ворожих гарнізонів. Іван Бойко — під час здійснення диверсії на залізниці. Смертю хоробрих загинули селищенці Василь Жмир, Василь Ювко, Григорій Кошовий. Реіц. пролягав через Білорусію (де майже 1000 білоруських партизанів влилися в шукаївське з\'єднання), Житомирську. Волинську. Ровенську. Хмельницьку, Львівську Тернопільську області України, а потім проходив по територіях Польщі і Чехословаччини. І скрізь бої із великими й малими ворожими гарнізонами. Багато було втрат, але ряди шукаївців не лише не рідшали, а. навпаки, зростали за рахунок місцевих жителів. Рухалися в основному вночі, намагаючись робити денні перепочинки в лісах. Тому доводилося за ніч долати по 60 і більше кілометрі» Бочок описує свій бойовий шлях, повний тривог і несподіванок, жорстоких сутичок із ворогом. Я дозволю собі навести один епізод із спогадів Олексія Федоровича про те, як у далекій Польщі група партизанів під його керівництвом виконувала важливе завдання командування фронту і розшукала одну з наших диверсійних груп.

Ip: 92.112.103.6 Тема: Історія міста Носівка
«В один із червневих днів 1944 року командир з\'єднання М. І. Шукаєв викликав мене в штаб і сказав, що є важливе бойове завдання. Я відповів, що готовий виконати будь-яке доручення. Шукаєв почав розповідати:

— Більше місяця тому Українським штабом партизанського руху закину і,
диверсійна група в складі 12 чоловік на територію Польщі .. Через декілька дні
після приземлення група втратила зв\'язок із штабом. Вона або розбита, або
неї вийшла з ладу рація. Твоє завдання: знайти людей з диверсійної групи. Командир її Попов, комісар Іванников, у складі групи — Варя. Ти її знаєш. Як партизанка нашого з\'єднання, вона була відправлена з дорученням через лінію фронту. Там знову виявила бажання на відправку в тил ворога.

Далі Шукаєв поставив на карті загострений олівець і сказав:

— Шукай у цьому районі. Для виконання завдання дано 20 діб. Із свої о загону візьми 35 бійців із легкою автоматичною зброєю... В район передбачуваного знаходження диверсійної групи прийшли на третій день. Наші партизани пішли в найближчі села, щоб розпитати в місцевих жителів, чи не заходили до них невідомі люди, чи не чули вони що-небудь про парашутистів.

А я зайнявся лісником, що жив серед лісу. Розташування його будинку на значній відстані від населених пунктів дозволяло робити припущення, що лісник не міг не знати про нашу групу, що до нього парашутисти мусили заходити.

Перше знайомство з лісником не принесло нам успіху... Я довго його переконував, що ми — радянські партизани. А він відмовчувався, розуміючи, що один необережний крок може коштувати йому життя.

Через тиждень я переконався, що він знає, де знаходяться наші друзі, але боїться про це сказати.

Мої хлопці, які повернулися з навколишніх сіл, доповідали, що місцеві жителі чули про радянських парашутистів, але ніхто не міг сказати, де вони зараз.

Я ще більш щиро і переконливо став говорити з лісником. Розповів усе, ще знає про Варю, Шукаєва, Горячова — найближчого друга Варі, на рахунку якого десятки німецьких ешелонів, пущених під укіс. Після таких розмов було помітно що лісник потроху проникався довір\'ям і час від часу говорив, що день-два буде відсутній. Я догадувався, що він ходить на переговори з нашою групою: парашутисти були досить обережні.

І ось настав для мене драматичний момент. Під час чергової розмови ліс ник поставив мені такий ультиматум: він поведе мене до групи радянських розвідників при одній умові - я повинен іти без зброї і без охорони. Він назвав галявину, де відбудеться зустріч - це кілометра півтора від будинку лісника. Я заявив про свою згоду. І ми пішли .

З мого боку це був дуже ризикований крок. А якщо він мене, обдурив? Що буде, коли приведе до ворогів? Я намагався відігнати такі думки. Чомусь тоді зовсім не хвилювався. Ішли лісом. За кожним кущем могла чатувати небезпека.

Лісник залишився в лісі, а я виходжу на середину невеликої галявини, оточеної зеленими кущами, і починаю гукати:

Хлопці, виходьте! Я від Шукаєва!
Ніхто не озивався. Я знову:

Варя! Це я - Бочок! Хіба ти мене не пізнаєш?

Бачу, як відхилилася гілка куща і на мене дивиться дуло автомата. І тільки через декілька хвилин вибігає на галявину Варя. Сльози радості на її обличчі. Вона біжить до мене, і я вмить опинився в її обіймах. Ця сцена доповнюється виходом на поляну ще кількох парашутистів .

Зустріч дуже зворушлива. Я радів, що знайшов далеко від Батьківщини радянських громадян, які опинилися в скрутному становищі. Вони раділи, що закінчилися їх митарства».

Багато жителів Носівщини виконували відповідальні завдання нашого військового командування. Назву ще одну із радисток, яка була заслана н чехословацький партизанський загін і підтримувала зв\'язки з нашим військовим командуванням. Це Тетяна Іванівна Самсоненко із Мрина. Вона декілька разів закидалася у ворожі тили. В останній раз вона була радисткою угорського партизанського загону й одна представляла нашу державу, серед угорських партизанів. Про її подвиг написана книга (Радовський В. С, Дегтярьов П. М. «Голос Малої Москви».— Львів, 1974.— 88 с.)

Бойовий шлях з\'єднання М. І. Шукаєв описав у своїй книзі, яка вийшла після війни (Шукаєв М. Й. 11000 километров по тылам врага: Хроника партизанского соединения. — Воронеж: Центральное черноземное книжное издательство, 1966. —159с; илл. У цій книзі добрим словом згадав він і наших земляків: М. 3. Бову із Селища, та О.О. Бочка із Мрина.

Але не завжди формування на носівській землі й дії партизанських загонів були вдалими. Були і невдачі, і тяжкі втрати. Перед десантуванням шукаївців зазнав невдачі загін ім. Сагайдачного під командуванням Шарворока. В темну ніч з 3 на 4 серпня пілоти не пізнали місця знаходження носівських лісів і помилково висадили десант у степовій частині під селом Свидовець за 38 кілометрів південніше Кобижчі. Ця помилка коштувала життя багатьом десантникам. Усього десантувалося тоді 10 чоловік. Після приземлення зібралися на умовний знак лише семеро бійців. Вони зарили парашути, сховали рацію та боєприпаси і чекали ночі, щоб визначити своє місцезнаходження і почати рухатися до партизан. А тим часом про це випадково дізналися жителі Свидовця. Серед них виявився і зрадник, який про це доніс у Бобровицьку жандармерію. Були негайно вислані каральні загони із охорони Бобровицької жандармерії й групи поліцаїв із навколишніх сіл. Десантників стали оточувати з усіх боків. Прийнявши бій,

командир групи десантників Григорій Шарворок ( бувший директор Чернігівського бібколектора) дає завдання підривнику Шведу, поки не зімкнулося вороже кільце, виповзти з оточення і доповісти партизанському командуванню про все, що сталося. Десантники відволікли увагу карателів і Шведу вдалося вийти з оточення. У важкому бою загинули всі оточені. Швед добрався в партизанський загін і доповів командуванню про бій з карателями. В партизанський загін добралася і частина десантованих бійців, в т.ч.. І. І. Лопов. —комісар групи, який лід час. приземлення підвернув ногу і не міг зразу ж рухатися. Усі вони стали бійцями Шукаївського з\'єднання. Згаданий підривник Швед загинув уже під час шукаївського рейду у Карпатах 4 травня 1944 року, коли підривали дрогобицькі нафтопромисли. І. І. Лопов залишився в з\'єднанні «За Батьківщину» і до розформування з\'єднання був комісаром 1-го полку О. Шевирьова. На жаль, втрати мали й інші загони, що десантувалися в основному вночі. Загинув під час спуску на парашуті начальник штабу партизанського загону ім. Железняка, начальник штабу партизанського загону ім. Кутузова. Багато десантників було травмонано.

В Носівці бережуть пам\'ять про командира легендарного партизанського з\'єднання Михайла Іларіоновича Шукаєва. Його переможний рейд став уже історією. На обеліску партизанської Слави в Орішному поряд із портретами Крапив\'янського, Стратилата, Бовкуна встановлено і портрет М. І. Шукаєва.

Наближалася до кінця епопея партизанської боротьби з\'єднання «Г-ія Батьківщину». Німецькі війська зазнали ще однієї поразки —- в битві на Курський дузі. Почався їх відступ на захід. Вони вважають тепер для себе рятівним захистом водний рубіж Дніпра. На нього покладалися великі надії. Перед нашими військами постало завдання не дати фашистам закріпитися на цьому рубежі. Потрібно було з ходу форсувати Дніпро. Партизанським загонам було дано завдання, долаючи перешкоди, форсувати цей водний рубіж, закріпишся на березі і з приходом Радянської Армії, допомогти своїм воїнам. Цей наказ партизани одержали, коли готувалися своїми силами захопити місто Ніжин. Але для країни форсування Дніпра виявилося набагато важливішим, ніж зайняття Ніжина.

Партизани одержують радіограму вийти до Дніпра і допомогти радянським військам із ходу його форсувати. Потрібно було переправитися на правий берег, зайняти населені пункти Новий Глібов, Сорокошичі та Старий Глібов. Створити тут плацдарм і втримувати його до підходу своїх регулярних військ. Термін для підготовки відводився дуже малий — одна ніч.

В цей час до партизанів перейшов німецький комендант із Куликівки. Вій прибув разом із перекладачкою. Партизани жартували — це вже початок капітуляції німців.

На дорогу партизанам артисти Ніжинського театру дали великий концерт. Вони ще раніше в повному складі перейшли в ліс і знаходилися при полку Симоненка.

10 вересня партизани рушили в похід. На 2 кілометри розтягнулися партизанські колони. В голові колони йшов кавалерійський ескадрон. За ним слідували батальйони першого і другого партизанських полків, партизанська артилерія, обоз. Довгих два роки чекали партизани цього моменту, і ось, нарешті, він настав. Настав останній бій партизанів із ненависним ворогом. В поході 3 новою силою гримить партизанська пісня:

«По долинам и по взгорьям Шли дивизии вперед...».

Німецькі гарнізони, поки не пізно, тікають за Дніпро. Ховаються поліцаї. Партизанське з\'єднання іде відкрито, вдень. Воно не зустрічає перепон на своєму шляху Жителі населених пунктів вітають партизанські колони, шлях яких проходить через Хотинівку, Хрещате, Стодоли, Переходівку. Після ночівлі взяли напрям на Красилівські ліси. В Ладанці з ходу розгромили невеликий німецький гарнізон і почали готуватися до переправи, через Десну. їм усіма силами допомагали місцеві жителі. По Десні в цей час рухалися чотири вантажні баржі. Усього два гарматні постріли — і баржі та катери, які їх тягнули, опинилися в партизанських руках. Переправу через Десну закінчено без перешкод. Такою її залишено для радянських військ.

Ще один світанок —і партизани почали долати відстань до Дніпра. Нарешті, наблизилися до потрібних сіл — Сорокошичі, Новий і Старий Глібови. Командування висилає розвідку, яка тут зустрілася із розвідувальним загоном одного з полків 1-го Білоруського фронту. Це була хвилююча зустріч — перша зустріч наших партизанів із бійцями регулярної армії. їх було вісім розвідників. Частина їх повернулася у свої підрозділи, а частина прибула в штаб партизанського з\'єднання.

Згідно вказівок Ставки Верховного головнокомандування відповідно до загального плану наступальних операцій штаб партизанського руху розробив план захоплення партизанськими загонами переправ через Дніпро. Бойові операції плану на території Чернігівщини 15 вересня були розглянуті і затверджені Військовою Радою Воронезького фронту, яким командував генерал армії М. В. Ватутін.

20 вересня командування партизанського з\'єднання в с. Косачівці зустрілося з командиром 70-ї стрілецької дивізії генерал-майором Д. М. Гусєвим. Під час цієї зустрічі було складено домовленість про спільні дії партизанів із передовими частинами дивізії. Ось такими були основні пункти цієї домовленості:

70-а дивізія, не чекаючи тилів, негайно, із ходу форсуватиме Дніпро, а
потім — Прип\'ять;

Частини дивізії використають здобуту партизанами переправу біля Теремців, а партизани забезпечать оборону переправи;

Разом з армією Дніпро форсуватимуть й інші партизанські підрозділи
з\'єднання;

Партизани вестимуть розвідку для штабу дивізії. Пункти цієї домовленості свідчать, що партизанам відводилася важлива роль у наступі на окупантів:
вони повинні були завдати удару по тилах ворога, захопити плацдарм і утримувати його до приходу наших військ, а також вести розвідку в тилу ворога.

Незабаром у Сорокошичі увійшли наші війська. Під розгорнутим знаменом, шеренгою, в село з піснею увійшов полк регулярної армії. Його бійці чітко карбували крок, а над селом лунали слова пісні: ..Белоруссия родная Украина золотая...». Партизани й бійці Радянської Армії із сльозами радості на очах обнімалися після дворічної розлуки. Відбувся короткий мітинг, на якому було зачитано наказ радянського командування про спільне форсування Дніпра.

Наступного дня в штаб з\'єднання були викликані командир взводу розвідки партизанів Федір Климюк та розвідник Сергій Матеюк. Перед ними армійською розвідкою було поставлено завдання: переправитися через Дніпро і розвідати розміщення й сили ворога на правому березі Дніпра в трикутнику населених пунктів Домонтово—Куповате—Чорнобиль.

З настанням темноти партизанські розвідники на човні переправилися на правий берег і, не зустрічаючи нічого підозрілого, пішли дніпровськими заплавами. Коли перетинали шлях Домонтово—Чорнобиль, виявили, що по ньому час від часу курсують ворожі бронетранспортери. Удень розвідники зустріли в лісі старенького діда, що збирав гриби. Цей дід розповів, що в Домонтово розміщений лише гарнізон поліції та допоміжників, якими командують німці. Удень вони несуть службу по охороні шляху, а на ніч повертаються в село. Жителі з Куповатого розповіли, що в Куповатому взагалі немає ні німців, ні поліцаїв. А із розповіді інших жителів виявилося, що і в районному центрі Чорнобилі також немає великих військових частин. Охороняє його лише гарнізон поліцаїв. Із такими відомостями розвідники переправилися назад на лівий берег у Сорокошичі, де залишився штаб партизанського з\'єднання. В цей час фашисти вже вияви ли нашу присутність і почали посилено бомбити село Сорокошичі.

Ip: 92.112.103.6 Тема: Історія міста Носівка
Здобувши потрібні розвідувальні дані, партизани й частини регулярної армії почали готуватися до переправи. За ніч були виготовлені плоти, звезені човни і - усе це під покровом ночі доставлено на дніпровський берег. Негайно почалася переправа. Першим переправився батальйон під командуванням М. Пісоцького. За ними ріку форсував і гвардійський батальйон регулярної армії. І (я маленькому плацдармі бійці зайняли кругову оборону і замаскувалися. Як пише у своїх спогадах С. Матеюк, ворожі літаки їх не виявили і ланка за ланкою летіли далі бомбити Сорокошичі. Танки й бронетранспортери курсували по високій терасі правого берега Дніпра.

На другу ніч десантовані батальйони вирішили зайняти вигідну позицію і перейшли в село Куповате. Окопалися в сусідньому лісі, а коли фашистськії колона машин стала в\'їжджати в село, бійці відкрили вогонь. В бою автомашини з німецькими солдатами були підбиті. Всі фашисти полягли під улучними пострілами, їх машини загорілися. Втекти вдалося одному мотоциклісту, який їхав у кінці колони. Він і сповістив фашистам про те, що сталося в Куповатому,

Над селом зразу ж з\'явилися ворожі літаки. А через деякий час партизани почули гул моторів. Це на Куповате йшли ворожі танки. Бійці заздалегідь організували оборону: окопалися, замінували дорогу, замаскували свої ПТРи. Коли танки, стріляючи на ходу, підходили до села, один із них підірвався на міні, другий був підбитий ПТРівцями. Решта розвернулися й відійшли до лісу.

Це вже були регулярні німецькі частини, які здержували на фронті наступ радянських військ. Таким чином батальйони опинилися а тилу ворога в оточенні.

Партизани розуміли, що вони потрібні були на переправах, де точилися жорстокі бої. Проте встановити зв\'язок із штабом партизанського з\'єднання не вдалося. Послані на зв’язок партизанські розвідники назаднє поверталися. Тоді командування батальйонів вирішує діяти самостійно у фронтовому тилу ворога починають нападати на ворожі гарнізони, на ворожі військові частини.

Першим на шляху батальйону Пісоцького було село Іловниця. Несподіваною атакою партизанів і бійців батальйону регулярної армії було знищено ворожий гарнізон. Ідучи далі, такими ж раптовими нападами вони знищували в рога, його комунікації. При місяці ці батальйони порядкували у ворожому тил> Своїми сміливими бойовими діями вони допомагали регулярній армії розширювати плацдарм на правому березі Дніпра і розвивати успішний наступ наших військ. Лише в грудні місяці, коли німців погнали від Дніпра в глибину правобережжя, батальйон Пісоцького розпрощався зі своїми бойовими побратимами і повернувся в Носівський район для розформування. Його бійці влилися в ряди регулярної армії.

Інша частина партизанів другого полісу, що зайняла Новий Глібов, організувала переправу в цьому районі Дніпра. Як і в Сорокошичах, спочатку підготували засоби переправи. Спочатку висадилась невелика група партизанів на чолі з командиром взводу Зайцевим. Йому було дано завдання захопити плацдарм і зв\'язатися з батальйоном Пісоцького.

Зразу ж, як тільки висадилися на берег, група потрапила під сильний ворожий вогонь. Вороги, що чисельністю в багато разів переважали сміливців раз за разом переходили в атаки. Першу частину завдання група виконала. Весь день партизани утримували зайнятий клаптик землі на правому березі Дніпра. Але вислана ними розвідка батальйону Пісоцького не виявила. А німці в цей час продовжували атаку за атакою. Партизанські втрати були великими. Почали кінчатися запаси боєприпасів. З настанням темноти партизани відступили із зайнятого плацдарму. На ньому залишилися лише поранені, що потрапили в руки гітлерівців. Фашисти люто мстилися над сміливцями. Сам командир взводу Зайцев, тяжко поранений, потрапив у руки фашистів. Його фашисти живим спалили на вогні. Як свідчать поранені бійці, яким здалося врятуватися; перед своєю мученицькою кончиною, Зайцев закликав партизанів помститися за його смерть.

В цьому бою за переправу партизани 2-го полку понесли значні втрати. Як пише Симоненко, лише при переправі в Дніпрі потонуло 13 партизанів .

Німецьке командування добре розуміло ціну втрати водних рубежів. І, коли переправи через ці рубежі виявилися в руках партизанів, фашисти обрушили на партизанів усю наявну силу свого вогню. Вони направили свої бомбардувальники, що безперервно бомбардували переправи. По Дніпру були пущені кагери-панцерники, які тримали берег під постійним обстрілом. Але прискореним маршем до переправ уже підходили радянські дивізії. На наступний день вони вже були біля Дніпра. Вогонь нашої артилерії і, зокрема, «катюш», допоміг зробити ривок, і, не дивлячись на шалений опір ворога, наші війська при підтримці партизанів подолали водні рубежі, переправилися на Правобережжя і почали далі розвивати свій наступ на Захід.

Важко довелося завойовувати водні переправи й партизанам першого полку, яким командував О. Шевирьов. Цей полк переправлявся через Дніпро вище гирла Прип\'яті. Тут німці зразу ж виявили партизанів. В той час, як батальйон Пісоцького висадився на правому березі, і, замаскувавшись, зайняв кругову оборону, через їх позиції раз-у-раз летіли ворожі бомбардувальники і скидали свій смертельний вантаж на висаджений батальйон 1-го полку. Хоч десантники за ніч добре закріпилися на зайнятому плацдармі, але на них фашисти обрушили всю силу свого вогню: із повітря раз-у-раз їх бомбардували ворожі бомбардувальники, міномети засипали їх мінами. І тільки цей шквал вогню прийнявся. в наступ на них ішли шеренги автоматників. Скільки було відбито атак за ці два дні! Тут загинули майже всі бійці групи, що висадилася. Серед них і кулеметник Микола Ковальчук, який прикривав фланг оточених. А коли залишилося живими лише декілька поранених бійців, командир десантників, також поранений, вирішує відійти на невеличкий острів, що був неподалік у річці. Долати річку на лівий берег у них не було сили. Уже на острові ці поранені спостерігають, як на правий берег висаджувалася нова група десантників. Це вже були бійці Радянської Армії, які з ходу, форсуючи Дніпро, висаджувалися на зайнятий партизанами клаптик правого берега. Цей клаптик землі так дорого коштував партизанам. Промоклі і обезсилені поранені почули, як з лівого берега вдарили гармати, а разом із ними заговорили і «катюші». Переправу партизани протримали до підходу радянських військ. Наказ командування було виконано.

23 вересня І. Бовкун радіограмою повідомив в Український штаб партизанського руху: «Організував переправу через р. Дніпро в районі с. Новий Глібов Почали переправу частини 70-ї гвардійської і 322-ї стрілецької дивізій».

Далі підрозділи 1-го партизанського полку з боєм форсували р. Прип\'ять, зайняли плацдарм і в жорстоких боях утримували його до приходу регулярних військових частин. В боях при форсуванні Прип\'яті смертю хоробрих полягли близько 150 бійців першого партизанського полку.

Допомога партизанів регулярній армії у форсуванні водних рубежів була високо оцінена військовим командуванням. Командир одного військової о підрозділу 70-ї гвардійської стрілецької дивізії гвардії капітан Соловйов у своєму бойовому звіті писав: «Йдучи з боями на захід, наші частини зустріли на своєму шляху велику організовану силу партизанів — з\'єднання «За Батьківщину\', своїми діями сприяли швидкому форсуванню рік Дніпра та Десни частинами дивізії.

2-й партизанський полк організував допомогу нашим передовим частинам, які форсували річку Десну і тим самим забезпечив успішне переслідування ворога, що відступав. Особливо велику допомогу 2-й полк надав під час другої зустрічі на Дніпрі. Партизани своїми людьми й транспортом допомогли у доставці лісоматеріалів і в організації засобів для переправи.

За подану допомогу, умілу організацію дякуємо партизанам полку, та їх командирам, які приділили багато уваги частинам, що форсували Дніпро, особливо командирові полку тов. Симоненку М. Д. , командирові тов. Хахуді О. П. і начальникові штабу тов. Ярмоленку М. К.

Бажаємо вам, товариші партизани, дальших бойових усміхів у спільній справі по вигнанню німецьких загарбників із нашої Батьківщини.

За подану допомогу велике гвардійське спасибі».

У бойовому звіті командира 137-го гвардійського Червонопрапорного артилерійського полку дії партизанів було оцінено так: «Весь особовий склад партизанського загону чесно, сумлінно виконував свої обов\'язки під час переправи матеріальної частини, незважаючи на ураганний вогонь, виявив відвагу й мужність».

А командуючий 17-м стрілецьким корпусом генерал-лейтенант Бондарев доповідав:

«Українському штабу партизанського руху, тов. Строкачу. Через Десну й Дніпро з\'єднання «За Батьківщину» повністю забезпечило переправу бойових частин 17-го стрілецького корпусу».

Того ж 23 вересня УШПР командирам полків і батальйонів з\'єднання «За Батьківщину» була надіслана така радіограма:

«Тов. Бовкуну Вітаю партизан і партизанок Вашого з\'єднання з виконанням винятково важливого бойового завдання, яке поставлене Ставкою перед українськими партизанами - захоплення переправ через ріку Дніпро для переходу Червоної Армії на правий берег Дніпра».

В той же день виконуючий обов\'язки начальника Українського штабу партизанського руху В. Ф. Соколов повідомляв у Москву: «Виконуючи наказ УШПР, з\'єднання «За Батьківщину» забезпечило переправу через Десну й Дніпро (район Сорокошичі, 90 км від Києва). Про це доповів командир 17-го стрілецького корпусу генерал-лейтенант Бондарев».

У звіті партизанського з\'єднання «За Батьківщину» про організацію для частин Червоної Армії переправ через Дніпро й Прип\'ять у вересні 1943 року (надруковано у збірнику «Чернігівщина в період Великої Вітчизняної війни 1941— 1945 років».) значиться:

«У зв\'язку із наступом Червоної Армії й наближенням її до рубежів рік Десна, Дніпро й Прип\'ять партизанське з\'єднання передислокувалося в район цих річок:

а) організувало й зберегло до підходу передових частин Червоної Армії
переправи через ріку Десна в районі сіл Смолин (одна переправа за допомогою
баржі) і Соколівка (одна переправа).

б) на 19 вересня 1943 року першим партизанським полком були організовані дві переправи на правий берег річки Дніпро в районі 1. 4 кілометра північ но-східніше села Теремці — одна переправа і 1. 5 кілометра на південь від села Тарокці одна переправа. Другим партизанським полком у ніч па 19 вересня була організована переправа в районі села Домонтовка 2 кілометри північніше відмітки 0. 7 на річку Дніпро.

в) нарешті була організована переправа через річку Прип\'ять на правий
берег у районі сіл Оташів—Опачичі.

Організувавши ці переправи, підрозділи з\'єднання зайняли оборону й утримували її до приходу частин Червоної Армії, а також своєю обороною забезпечували переправу передових частин армії.

Пізніше перший і другий полки з\'єднання будували додаткові переправи і мости через річку Дніпро, а також спільно з частинами Червоної Армії вели бої з противником на правому березі Дніпра й Прип\'яті.

Командир з\'єднання капітан Бовкун. Начальник штабу з\'єднання Музиченко.

Про звитяжні діла українських партизанів знала вся країна. Газета «.Правда» тоді писала: «У героїчну історію форсування Дніпра військами Червоної Армії партизанські загони України внесли кілька прекрасних сторінок. Діючи рішуче і раптово, вони дезорганізовували на деяких ділянках ворожу оборону і майстерними ходами підійшли до самого берега Дніпра. їх поява тут була великою несподіванкою для противника. Не даючи окупантам опам\'ятатися партизани відважно атакували німецькі гарнізони, розташовані в селах на правому березі ріки, захопили переправи в ряді важливих стратегічних пунктів і утримували до приходу наших регулярних військ».

Подвиг партизанів з\'єднання «За Батьківщину» високо оцінила Батьківщина. Указом Президії Верховної Ради СРСР командир з\'єднання І.М. Бовкун та командири 1-го і 2-го партизанських полків О. І. Шевирьов і М. Д. Симоненко були удостоєні високого звання Героя Радянського Союзу.

З кінці вересня з\'єднання одержало наказ Українського штабу партизанського руху повернутися в Носівський район. Бойове завдання — зайняття й утримання переправ на річках Десна, Дніпро, Прип\'ять було виконане з честю, К, жен боєць гордився виконанням останнього партизанського завдання.

Теплим було розставання із бійцями регулярної армії, із якими партизани встигли подружитися за ці тяжкі тижні. В селах, через які поверталися партизани, їх радо зустрічали жителі. На стихійних мітингах населення вшановувало і як своїх захисників і визволителів. Ішли через Хрещате, Адамівку, Іржавець, де ще недавно вони із зброєю в руках громили окупантів.

Радісною була зустріч партизанів і в Носівці. Учорашні народні месники були тут бажаними гостями в кожній оселі. Партизани поспішали виконати ще один свій священний обов\'язок, свою клятву перед полеглими. Треба було знайти всі лісові партизанські могили і з бойовими почестями перехоронити своїх побратимів, що не дожили до визволення району від німецьких окупантів. До центральної братської могили Носівки були звезені десятки домовин із тілами загиблих партизанів. Віддати останню шану полеглим прийшли не тільки рідні загиблих, а й багато жителів Носівки і навколишніх сіл. Збереглася маленька фотографія перехоронення, зроблена партизаном Філем Степаном Гавриловичем. На спустошеному окупантами майдані біпя Носівської середньої школи №1 на траурному мітингу носівчани проводжали в останню путь своїх героїв.

Труни опускали у могили центрального некрополя міста. Звучить прощальний салют.

10 жовтня у відповідності з наказом Українського штабу партизанського руху і-й і 2-й полки з\'єднання було розформовано (3-й полк за вказівкою обкому партії було розформовано раніше — він у битвах за водні переправи участі не брав). На день розформування в 2-х полках з\'єднання було 3009 бійців, із яких 1249 чол. передано в Червону Армію, а решту — в розпорядження обкому партії.

19 жовтня в Носівці відбувся прощальний мітинг із нагоди передачі цих 124 бійців у склад 132 армії. В селі Андріївці з них формувалися військові підрозділі

Багато героїчних бойових операцій на рахунку партизанського з\'єднані «За Батьківщину». В 1943 році партизани були грізною силою проти ворога. Вон. не лише мали постійний радіозв\'язок із Українським штабом партизанські> руху а й безпосередній транспортний зв\'язок із Великою Землею. Наші літак доставляли партизанам озброєння й боєприпаси. Три полки партизанського з’єднання мали свою артилерію, кінноту, автотранспорт, групу підривників, господарські частини, свій госпіталь, навіть свій аеродром. Ні вдень ні вночі вороги не мали спокою від партизанів і завжди в бойових операціях месники виходили переможцями. А рейкова війна! Це не тільки пущені під укіс ворожі поїзди із живою силою й технікою. Диверсії виводили з дії залізницю на декілька діб. Тоді на вузлових станціях скупчувалися ворожі ешелони. По рани партизани викликали авіацію і їх наводчики наводили на ціль радянські літаки.

Вклад партизанів з\'єднання у всенародну боротьбу з німецько-фашистськими загарбниками важко переоцінити. У довідці про діяльність партизанського з\'єднання «За Батьківщину» вказано: «У зону діяльності з\'єднання входили Бобровицький, Носівський. Олишівський, Куликівський, Ніжинський і частково Козелецький і Лосинівський райони Чернігівської області. З\'єднання має наступні результати своєї бойової діяльності.

Знищено окупантів — 5190

Розгромлено поліцейських станів — 27

Підірвано залізничних ешелонів — 69
паровозів — 71

4. Знищено телефонного зв\'язку — 70 км., автомашин— 39 танків - 1, літаків —2, пароходів — 6, катерів —2, барж —3, промислових підприємств - 7

Заключним акордом тріумфальної партизанської епопеї назвала газета «Деснянська правда» битву партизанів з\'єднання за переправи на річках Десна, Дніпро, Прип\'ять та утримання цих переправ до приходу частин Червоної Армії.

В успіхах партизанської боротьби з\'єднання «За Батьківщину» проти німецьких окупантів велика заслуга його командира Івана Михайловича Бовкуна. Під його керівництвом партизанський загін, а пізніше з\'єднання «За Батьківщину» стали дисциплінованими, боєздатними одиницями. В боротьбі з ворогом вони надали велику допомогу частинам регулярної армії у вигнанні з нашої землі німецьких окупантів і повному розгромі ворога.

Іван Михайлович — кадровий військовий. Народився він 1908 року на Кубані в родині кубанського козака. В 1931 році він закінчує Владикавказьке піхоти училище. Перед війною йому було вже присвоєно звання капітана. Командував батальйоном разом Із - яким прийняв на себе перші удари гітлерівців. Після цих боїв був призначений командиром 19-го мотострілкового полку. Під Дубно його дивізія була оточена ворогом і розбита. Рештки її відходять, намагаючись дійти до лінії фронту. З ними слідує і Бовкун. На своєму шляху він заходить у Ніжин, сподіваючись дізнатися про долю своєї сім\'ї, евакуйованої на схід після початку війни. Познайомившись із підпільною групою, він залишається в Ніжин.. У травні 1942 року, коли деякі члени групи були викриті ворогом, Бовкун переходить у Носівський партизанський загін. Далі читач знає з цієї книги, як потім розвивалися події. Після бою під Гусавкою в носівських лісах діяли три партизанські групи, однією з яких і командував Бовкун. Усі три групи були об\'єднані в єдиний партизанський загін під командування Бовкуна. Згодом загін переріс у партизанське з \'єднання. Після розформування з\'єднання Бовкун воює на 1-му Українському фронті, де керує Штабом партизанського руху при Військовій Раді фронту. Помер Іван Михайлович Бовкун в 1988 році у Львові, де і похоронений.

Ip: 92.112.103.6 Тема: Історія міста Носівка
Величезна заслуга в організації й розгортанні партизанської боротьби на Носівщині належить Михайлу Івановичу Стратилату — першому секретарю Носівського райкому партії. Ці заслуги незаперечні. Великий патріот Вітчизни він був талановитим організатором партизанської боротьби на Україні

Михайло Іванович Стратилат народився 7 листопада 1908 року в селі Макіївка, в бідній селянській родині. Його батько Іван Ілліч на сім членів сім\'ї мав лиш : одну десятину землі. Після встановлення Радянської влади він брав участь у організації в Макіївці СОЗу, у створенні Рівчак-Степанівської комуни, організації колгоспів в інших селах, в т. ч. і в Червоних Партизанах.

Михайло Іванович закінчує в Макіївці семирічну школу. Жадоба до знань приводить бідняцького сина в Майнівську сільськогосподарську школу, а після її закінчення він навчається у Мринській середній школі. Потім була служба в армії, а після повернення з армії Михайло Іванович продовжує навчання - він вступає до Ніжинського педінституту. Закінчивши історичний факультет інституту вирішує присвятити своє життя педагогічній діяльності. Спочатку працював Дніпропетровську, а потім у с. Пустотіно. в місті Ніжині. Як здібний педагог, організатор проявив себе на посаді директора Макіївської восьмирічної школі З 1934 року Михайло Іванович — викладач історії Носівської школи №1. А в 193 році його переводять на партійну роботу — спочатку завідуючим парткабінетом при Носівському райкомі партії, а з 1938 року його обирають першим секретарем цього райкому. Особливо проявилися творчий талант і організаторські здібності М. і. Стратилата в роки тяжких воєнних випробувань. Про це вже ви прочитали вище. В районі він очолив новостворений підпільний райком партії, водночас будучи організатором і командиром Носівського партизанською загону, який став кістяком партизанського з\'єднання «За Батьківщину». Про нее це яскраво розповідали у своїх спогадах багато партизанів: від рядових бійців загону до командира полку.

Як свідчать очевидці, Стратилат чудово володів собою, навіть у дуже важкі моменти Михайло Іванович був завжди зосереджений і врівноважений. Йор настрій передавався і всім партизанам. Він завжди був на передовій лінії війни, Бійці завжди себе почували непереможеними, бо з ними пліч-о-пліч мужньо бив Михайло Іванович.

Всі хто знав Михайла Івановича, хто воював поруч ним характеризують його, як людину великої душі, просту і скромну у взаємовідносин; із людьми, вимогливу до себе і до оточуючих. Очевидці відмічали, що Михайлі Іванович був ерудованою людиною, захоплювався фізикою, любив музику, живопис, мав хист до малювання.

М. Д. Симоненко про нього писав: .«Люди почували себе впевненіше, знаю чи, що в складних умовах боротьби у ворожому тилу доведеться працювати під керівництвом цієї мужньої людини».

Командир батальйону другого полку з\'єднання В. Т. Ярмош називав Стратилата «душею й совістю партизанського загону». У своїх спогадах він писав «Вже в партизанському загоні, коли я ближче пізнав М. І. Стратилата, мене вражала його кипуча енергія. Завжди зібраний, підтягнутий, по-юнацькому с: лункий, він, здавалося, не знав втоми. Завжди його можна було бачити то а штаб ній землянці, то на навчаннях, то серед бійців. Особисто Михайло Іванович брав участь у багатьох бойових і розвідувальних операціях, особливо в диверсіях на залізниці, ініціатором і керівником яких він був. Пригадується перша з таких рейкових диверсій. В 1942 році ми ще не мали досвіду рейкової війни. Декілька разів ми розбирали залізничну колію або закладали під рейки фугаси. Але все було безрезультатно. Ворожа охорона своєчасно знешкоджувала наші зусилля.

Тоді Стратилат особисто очолив диверсію, і з його участю ми зуміли витись з поставленим завданням. На цей раз ворожий ешелон був пущений ,. укіс. А вибух стався такої сили, що оглушив навіть нас самих... І завжди я мимоволі звертав увагу на сказане Стратилатом. В його словах ніколи не було загальних фраз. Бойове завдання завжди було конкретним, детально розробленим, передбачалася кожна дрібниця, відчувалася турбота за безпеку бійців.

Я, як учитель, дуже швидко оцінив його талант спілкування з людьми, вміння дружити з ними, входити до них у довір\'я. Це, на мою думку, було запорукою його великого авторитету, запорукою успіхів його організаторської й виховної роботи, а значить і запорукою боєздатності нашого партизанського формування».

В. Й. Шевчук, колишній політрук партизанської роти, про М. І. Стратилата писав: «Характерною рисою М. І. Стратилата була його людяність. Я не пригадую випадку, щоб він прибув у наш батальйон і не поговорив із бійцями, не відвідав поранених, не вислухав їх... Для кожного з нас він був не лише командиром загону чи комісаром з\'єднання. В такій само мірі він був нам товаришем, другом, проявляв батьківське піклування про кожного бійця.

Але при всьому цьому він був непримиренний до недоліків і суворий і безпощадний до тих, хто порушив слово присяги, своєю слабкодухістю створював небезпеку для бійців партизанського загону».

А ось слова М. І. Реутського — керівника Носівського підпілля: «Душею й натхненником з\'єднання був Стратилат». В іншому місці його спогадів читаємо: «Хочеться ще раз сказати про видатну роль в організації й цементуванні загону товариша Стратилата М. І. Він був любимцем усіх партизан, душею партизанського з\'єднання».

Усе це характеристики партизанських командирів. Можливо, рядові бійці інакше оцінювали його. Звернемося до Спогадів рядових партизан. Ось уривки зі спогадів партизанки Г. В. Данилко: «Знала Михайла Івановича до війни як добру, і привабливу людину... Він володів неабияким талантом організатора й керівника... В той час, як він був комісаром з\'єднання, Михайло Іванович завжди приймав участь у розробці бойових операцій. Особливо багато уваги приділяв він диверсіям на залізниці. Як далекоглядна людина, він розумів, яке значення для успішної боротьби має підтримка віри в перемогу. Він організовував у загоні інформування про становище на фронтах... Щоденно о 1. 00 Москва передавала для окупованих територій зведення Радінформбюро. Диктор поволі диктував, щоб можна було записувати текст. Кравчук Зіна і я по черзі приймали по рації ці зведення, записуючи вручну... Пам\'ятаю, як на початку лютого 43 року ми дізналися про захоплення в полон армії Паулюса і його особисто зі всією його свитою. Ми були безмежно раді Михайло Іванович із сльозами на очах говорив нам: «Дівчата, та це ж початок нашої перемоги». З яким ентузіазмом Михайло Іванович організовував розповсюдження листівок із цією радісною звістко».

Михайла Івановича написані колишнім партизаном нині покійним уже Вячеславом Невінським у 1967 році. Оскільки вони всебічно характеризують Стратилата і його діяльність, проливають світло на перебування його в Москві, я дозволю собі навести ці спогади повністю. Ось вони:

«Майже чверть століття минуло з того часу, як мене, тяжко пораненого підправили з партизанського аеродрому, що розміщувався тоді біля одного із сіл сусіднього району, на Велику Землю.

25 років минуло з тих пір... А в пам\'яті події партизанського періоду життя залишаються такими, наче вони відбувалися зовсім недавно .

Багато було боїв , багато смертельно небезпечних ситуацій.

І ось коли ми, колишні, народні месники, збираємось й ділимось спогадами, то, перш за все, говоримо про М. І Стратилата. Про нашого організатора і нашого дорогого Михайла Івановича.

Він пройшов з нами нелегкими партизанськими дорогами, розділив усі тяготи невдач, радість перемог.

Я належу до тих людей яких називають безпартійними більшовиками. До Великої Вітчизняної війни працював на Носівському цукрозаводі слюсарем. Був бійцем винищувального батальйону. Потім із наближенням ворога до Носівки закладав продовольчі партизанські бази в лісах. За вказівкою райкому партії став народним месником.

Ніколи не забуду як на партизанській базі 7 листопада 1941 року давав клятву битися з ворогом до останнього подиху. Тов. Стратилат читав слова партизанської присяги, а ми повторяли їх уголос

Чи залишився я вірним тій великій клятві?

Так.

Свідченням тому є моя участь у боротьбі проти ворога та урядові нагороди, якими відзначили мене наш уряд, наша партія — ордени Червоного Прапора, Червоної Зірки, Вітчизняної війни 1-го ступеня, медалі. Особливо високо я ціню медаль «Партизану Вітчизняної війни 1-го ступеня».

М. І. Стратилат був з нами, коли ми прийняли перший бій в урочищі «Хмільники» із гітлерівцями 6 січня 1942 року.

Він своїм полум\'яним словом особистим прикладом допомагав нам у нелюдських умовах життя взимку 1941—1942 років... Вселяв віру в перемогу над загарбниками. Підтримував слабкодухих. Карав капітулянтів. Зробив багато, щоб невеликий, недостатньо озброєний загін переріс у грізне з\'єднання «За Батьківщину», яке по суті контролювало значну частину Чернігівської області.

Мені подобалось слухати виступи тов. Стратилата на зборах, мітингах. Говорив він переконливо, просто, зрозуміло. Ставив конкретні завдання.

Але секретар не тільки керував. Він, коли потрібно, був з нами разом у найнебезпечніших місцях.

Це він, артилерист за військовою освітою, сам почав виготовляти з артилерійських снарядів міни для підриву поїздів. Навчив цьому смертельному ділу багатьох партизанів. Нелегка справа — переобладнати снаряд у міну. Один необережний рух — і вибух.

Ще тов. Стратилат ходив у розвідку в межиріччя Десни й Дніпра для встановлення зв\'язку з іншими партизанськими загонами та зв\'язку з Великою Землею.

Це саме секретар підпільного райкому партії був на передовій лінії вогню, коли ми відбивали навалу гітлерівців під час травневої облави 1943 року. Бій тривав декілька годин. Розлютовані фашисти раз-у-раз кидалися в атаку. Ми

Косили їх прицільним вогнем. Треба було вистояти, щоб дати можливість основній масі партизан відірватись від ворога. Треба було дотягнути до ночі. Ми билися!. І з нами був наш тов. Стратилат.

Пам\'ятаю в Кукшині, за Десною, в інших місцях влаштовувалися партизанські концерти їх організовував і проводив Михайло Іванович. З одного боку нашим самодіяльним артистам подобалося, що сам Стратилат агітує їх узяти участь у концерті. З другого боку, всім глядачам було приємно бачити партійного керівника в ролі ведучого концерту.

Михайло Іванович, як комісар з\'єднання, багато робив для проведення масово-політичної роботи серед народних месників та населення. Спрямовував роботу полкових комісарів, політруків. Часто писав дописи до стінгазет. Надсилав багато індивідуальних листів.

Ми одним літаком летіли в Москву. Я — в госпіталь: був поранений у бою під Олишівкою. Він віз звіт в ЦК Компартії України про діяльність Носівського підпільного райкому партії та з\'єднання «За Батьківщину».

В Москві нас чекали санітарні автобуси. Тов. Стратилат прослідкував за перенесенням поранених з літака в машини. Побажав нам швидко одужати .

Нас розмістили в охайних палатах. Чистота. Квіти. Ми наче на світ народилися. До цього жили в лісі, в землянках, де дим і сирість...

Якою ж була моя радість, коли трохи згодом у наш партизанський госпіталь «Лебідь» прийшов тов. Стратилат. Я лежав закутий у гіпс. Михайло Іванович розповів про свої зустрічі з керівниками партії та уряду нашої республіки. Сказав, що йому дозволили провідати сім\'ю, яка була евакуйованою. Говорили довго, задушевно... Він сидів у білому халаті поверх нової військової форми. Волосся зачесане назад. Веселий. Сповнений планів дальшої боротьби з фашистами.

М. І. Стратилат — чудова людина. Як і належить комуністу, він переконував людей. Ніколи не був із ними грубий. Ділився останнім із своїми товаришами. Суворий до зрадників, нещадний до ворогів.

Він був авторитетним партійним керівником. Його поважали партизани, а багато й любили. Я належу до тих, які любили.

Ось такі спогади.

Можливо, тут дещо від оформлювача спогадів. Навіть якщо допустити і це, то зміст цих спогадів, їх суть тут зрозумілі без слів. Коли вся маса партизанів так характеризувала Михайла Івановича, сумніватися в таких оцінках не доводиться.

Але у Стратилата і Бовкуна були різні підходи до методів партизанської боротьби. Це яскраво видно і по тому, як вони реагували на розстріл гітлерівцями заложників 100 мирних жителів за одного німецького солдата, вбитого партизанами під час сутички в селі Червоні Партизани. Ось уривок із книги Бовкуна: «Стратилат ходив чорніший ночі.

- Ось чим обертається необдумана бравада, капітане - сказав він мені. - Чим ми виправдаємося за невинну кров?

- Виправдаємося, якщо помстимося! - відповів я

В тактику Стратилата входило - добитися перемоги з найменшими втратами, тоді як Бовкун ставив завдання добитися перемоги будь-якою ціною.

В серпні 1943 року Стратилат відлетів у Москву. Там він прозвітувався ЦК КП/б/у про бойові дії партизанського з\'єднання «За Батьківщину». На жаль, історики по цей день не з\'ясували обставин загадкової смерті організатора партизанської боротьби на Носівщині. В з\'єднання Михайло Іванович так і не повернувся.

Ніжинський історик В. Ємельянов у 1-му номері журналу «Сіверянський літопис» за 1995 рік надрукував свою статтю «Украдена слава», де він намагався применшити роль М. І. Стратилата в партизанському русі. Щоб кинути тінь на Стратилата, Ємельянов згадує, одну з версій загибелі Стратилата, а саме: про розправу над ним Бовкуна. Дійсно така версія існувала серед партизанів, що знали про натягнуті відносини між Бовкуном і Стратилатом, про конфлікти між ними. І підстав для такої версії було достатньо.

Не будемо наводити приклади цього, подані тими, кого Ємельянов наливає наклепниками, в т. ч. і М. Д. Симоненка.

Звернемося до тверджень так би мовити, «нейтральної» сторони. Ось перед нами спогади Ф. Степанова, який зараз проживає в Саратовській області Росії. Степанов пише, що в 1941 році Стратилат давав йому завдання створити підпільні групи в Малій Носівці і Дослідній станції. Коли - це завдання Степанов виконав і прийшов у загін, відбулася зустріч із Стратилатом. Ось, що пише Степанов: «Я вибрав момент відійшов до нього наодинці. Запитав його: \'Пам\'ятаєш, коли ми зустрілися, ти послав нас у радгосп і Дослідну за людьми?». Він відповів: «Пам\'ятаю. Я тебе впізнав, але ти старайся зі мною не зустрічатися, виконуй усі вказівки начальників. Кінчиться війна — знайдемо один одного».

Ось у такому становищі знаходився Стратилат. Про це пишуть не наклепники» і не Кіхтенко за Ємельяновим зводить «брудний наклеп на Бовкуна», а такий же, як і Бовкун «окруженець», що пройшов через усе пекло війни.

Напевно, і Реутський писав правду у своїх спогадах: «Бовкун хизувався тим, що він знаток військової справи: як кадровий офіцер був зневажливий по відношенню не тільки до рядових партизан, а й до командного складу».

Не дивлячись на всі ці факти. Бовкуна ніхто й ніколи офіційно у розправі над Стратилатом не обвинувачував. Це було потрібно Емельянову, щоб виправдовуючи Бовкуна в тих обвинуваченнях, які йому не пред\'являлися, подати ще оди. версію про загибель Стратилата при виконанні секретного завдання воєнне розвідки. А разом із цим ще раз очорнити Стратилата. «Який, за словами Бовкуна, — одержав завдання воєнної розвідки, не виконав завдання, проваливсь загинув сам і загубив людей. Як підтвердження цьому Ємельянов наводить спогади начальника медичної служби, якому Стратилат, мовляв, признавався . Москві про те, що одержав особливе завдання і в загін більше повертатися не буде. Навіть, якщо б Стратилат і одержав таке завдання, він би про це нікому наговорив. Я навмисне навів вище повністю спогади пораненого бійця Невінського про цю розмову. Невінський у спогадах виразився, що Стратилат був «сповнений планів дальшої боротьби з фашистами».

Про відданість Стратилата своїй Вітчизні, про ратні подвиги його в ім\'я Перемоги говорить ще один документ. Це лист голови Президії Верховної Ради УРСР М. Гречухи дружині Стратилата у відповідь на її запит про долю Михайла Івановича. Ось повний текст цього листа:

«Українська Радянська Соціалістична Республіка - Голова Президії Верховної Ради УРСР

Шановна Алла Федорівна!

Ваш чоловік, Стратилат Михайло Іванович, у партизанській боротьбі за радянську Батьківщину загинув смертю хоробрих.

За доблесть і мужність, проявлені Вашим чоловіком Михайлом Івановичем Стратилатом, у боротьбі проти німецьких загарбників у тилу ворога, Указами Президії Верховної Ради Союзу РСР від 5 січня 1944 року та 2 травня 1945 року він нагороджений орденами Червоного Прапора та Вітчизняної війни 1-го ступеня.

Орден Вітчизняної війни 1 ступеня й орденська книжка, згідно зі статтею 10 Статуту ордена Вітчизняної війни, передаються Вам для збереження, як пам\'ять про чоловіка, подвиг якого ніколи не забудеться нашим народом.

Голова Президії Верховної Ради УРСР М. Гречуха м. Київ. 24 листопада 1945 р. ». Не можу не зупинитися на характеристиці ще одного партизанського ватажка. Саме ім\'я його наводило жах на окупантів. Це уродженець с. Червоні Партизани Микола Дмитрович Симоненко. Про його подвиги вже в той час ходили легенди. Адже важко було повірити в те, що він з п\'ятьма бійцями, озброєними лише автоматами й гвинтівками, взяли німецький поїзд, знищили його охорону. І таких операцій на рахунку Симоненка багато.

Життя не балувало Миколу Дмитровича. Рано довелося йому заробляти на хліб, щоб допомогти матері прогодувати сім\'ю. 15-річним хлопцем пішов він працювати в радгосп «Червоний партизан», в який було перетворено комуну Червоних Партизанів. Пізніше його прийняла велика сім\'я залізничників станції Ніжин. Тут він ще до служби в армії став бригадиром ремонтної бригади. Звідти і був призваний виряди армії. Строкову службу проходив у відомій Кремлівській дивізії у Москві. Невдовзі після закінчення служби в армії добровольцем іде на фінську війну. Перед Великою Вітчизняною війною Симоненко працює головою Носівської районної Ради Тсоавіахіму. Людина надзвичайно великої мужності, він у 29 років стає народним месником. Ми знаємо, що у роки війни багато людей здійснили подвиги. У Миколи Дмитровича Симоненка все життя — подвиг. У бойовій характеристиці Миколи Дмитровича, підписаній начальником Українського штабу партизанського руху Т. Строкачем, значиться: «Тов. Симоненко Микола Дмитрович став партизаном у вересні 1941 року. З перших днів окупації району т. Симоненко став вести боротьбу з ворогом».

Ставши на чолі загону, він своїми діями наносив раптові удари по гарнізонах німецької армії. За період бойових дій загоном пущено під укіс 20 ворожих ешелонів, 6 бронепоїздів, зірвано 5 залізничних мостів, знищено багато живої сили й техніки ворога. На протязі літа були виведені з ладу залізниці Київ— Ніжин, Ніжин-Прилуки». А за весь час партизанської боротьби, включаючи і період, коли він командував партизанським полком, як пише він у своїй книзі «В лісах над Остром»;

під його керівництвом знищено 41 ворожий ешелон.

Його ім\'я фігурувало в багатьох донесеннях фашистів про становище на окупованому Лівобережжі України.

У згаданому в цій книзі донесенні німецької агентури про дії носівських Партизанів на відзначення першотравневих свят 1943 року прізвище Симоненка згадується 6 разів. »Сам Симоненко, — писалося в донесенні, — поводить себе вкрай нахабно і з демонстративним зухвальством. Дуже часто в супроводі мало-чисельної охорони з\'являється в населених пунктах, виголошує перед жителями більшовицькі промови, тероризує чинів місцевої поліції, відкрито, без перешкод, роз\'їжджає вдень на легковій машині «Опель-капітан», захопленій у знищеного ним чиновника цивільної адміністрації. Потрібні термінові й суворі каральні заходи... Необхідне втручання армії, а також військ СС...»

Але, як бачимо, і армійські частини, і війська СС нічого не могли вдіяти з партизанами, керованими сміливим патріотом.

Батьківщина високо оцінила подвиг Миколи Дмитровича, присвоївши йому звання Героя Радянського Союзу. В Грамоті Героя, яку вручено йому разом з орденом Леніна і Золотою Зіркою записано: «За Ваш героїчний подвиг, за вміле і мужнє керівництво бойовими операціями партизанських загонів по оволодінню переправами на річках Дніпро, Десна, Прип\'ять на північ від Києва й утримання переправ до підходу частин Червоної Армії Президія Верховної Ради СРСР своїм Указом від 4 січня 1944 року присвоїла Вам звання Героя Радянського Союзу...». На Носівщині свято бережуть пам\'ять про героїчну боротьбу народних месників проти гітлерівських окупантів. Не заростають стежки до могил партизанів, що полягли в кривавому двобої з ворогом. Як вияв всенародної, любові до борців за незалежність своєї Вітчизни, як вияв поваги до своєї героїчної історії на місцях партизанської слави встановлені обеліски і пам\'ятні знаки. Щорічно в день визволення району з усіх куточків країни в Носівку прибувають народні месники з\'єднання «За Батьківщину» на свою традиційну зустріч. Є що згадати колишнім партизанам. Разом із тим добрим словом пом\'янути полеглих товаришів. Щирі, дружні вітання. І спогади, спогади...

В 19Є2 році на таку зустріч у Носівку прибули прославлені партизанські ватажки— О. Ф. Федоров та С. Д. Ковпак. На великому мітинзі виступили і видатні гості. До центральної братської могили, де похоронені полеглі партизани, вони поклали вінки живих квітів. Довго будуть згадувати про цю зустріч носівчани.

На одній зі своїх щорічних традиційних зустрічей партизани вирішили спорудити монумент партизанської слави. Місце для його встановлення вони вибрали в Більському лісі на одній з галявин, де формувався партизанський загін і народні месники прийняли свою клятву — присягу. Цей обеліск повинен був увіковічити бойові діла носівських партизанів. Пропозицію колишніх народних месників про спорудження пам\'ятника підтримало районне керівництво.

Закладення обеліска відбулося в 1966 році на черговій традиційній зустрічі партизанів, присвяченій 25-річчю початку партизанської боротьби на Носівщині в роки Великої Вітчизняної війни та 23-й річниці звільнення району від німецько-фашистських загарбників. На цю зустріч, а Носівку з\'їхалося багато колишніх партизанів, що тепер проживали за межами району. Серед них: М. Д. Виноградов, Г. В. Данилко, 0.1. Шевирьов, — із Києва, І. М. Бовкун із Львова, М. Г. Демченко із Чернігова, В. Т. Ярмош із Прилук, А. І. Канішевський та Г. І. Костюченко з Бобровиці, С А. Білецький з Ніжина. На зустрічі був присутній і колишній заступник начальника Українського штабу партизанського руху Л. П. Дрожжин. в числі учасників зустрічі також колишні партизани, що проживали а Носівському районі. Це: В.Й. Шевчук, із Носівки, Д К Голодний із Мрина, Н. Й. Кореоко та М. В. Бувайлик із Плоского, М. Д Симоненко, М. К. Руденко з Червони Партизан і багато інших.

Спочатку відбувся багатолюдний мітинг у райцентрі. На міському стадіоні із визначною датою носівчан вітали: Губар А. П. — перший секретар райкому партії, Буняк І. Г. —голова колгоспу ім. Стратилата, Симоненко М. Д. — колишній командир 2-го полку партизанського з\'єднання, Данилко Г. В. — колишня партизанка. У своїх виступах вони говорили про подвиги партизанів і закликали берегти пам\'ять про героїчні діла народних месників Носівщини.

В цей же день відбулося і закладання монумента партизанської слави и Більському лісі. Право встановити пам\'ятну дошку на місці майбутнього монумента надається колишнім керівникам партизанської боротьби: Л. П. Дрожжину, і. М. Бовкуну, М. Д. Симоненку, О. і. Шевирьову, М. Д. Виноградову. На металевій дошці написано: «На цьому місці буде споруджено монумент на честь партизанів і партизанок з\'єднання «За Батьківщину». Останню цеглину на цементний розчин кладе Г. В. Данилко. Ця мить збережена на фотографії. Учасники урочистого закладання монумента на згадку про цю подію фотографуються біля пам\'ятної дошки.

У величне свято для носівчан перетворилося відкриття монумента. Воно було приурочене партизанській зустрічі 1967 року. Тисячі людей зібралися тут на лісовій галявині. Крім колишніх партизан у ньому брали участь багато жителів сіл Носівського і навколишніх районів. Декілька автобусів курсували в цей день між центром міста і лісовим урочищем Орішне. Колгоспи виділили окремий транспорт для підвезення своїх сільчан. Задіяний був транспорт і багатьох організацій райцентру. Спеціальні автобуси виділено для перевезення гоогой із залізничної станції Носівка.

ПІСЛЯ покладання вінків до братської могили в центрі міста кавалькада автобусів і машин вирушила в Більський ліс. Тут відбувся багатолюдний мітинг, присвячений відкриттю обеліска партизанської слави. Спадає біле покривало, і перед присутніми постає величний десятиметровий монумент. Високо на його шпилі сяє золотом п\'ятикутна зірка. На монументі закріплені макети орденів Слави та Вітчизняної війни. Нижче — зображення медалі «Золота Зірка». Під ними портрети М. Г. Крапив\'янського та М. І. Стратилата. На великій мармуровій дошці текст, який прославляє ратні подвиги носівських партизанів двох воєн. Біля підніжжя пам\'ятника-обеліска викарбувані відомі слова О. Довженка: «Партизани — це ті сини України, перед якими скинуть шапки цілі століття, якими пишатимуться цілі покоління».

Цікавими були виступи на цьому мітингу. У президії мітингу на тимчасовій трибуні — керівники партизанської боротьби, кращі люди району. Першим було надано слово синові і дочці Миколи Григоровича Крапив\'янського, що приїхали з Москви. Вони подякували носівчанам за вшанування пам\'яті їх батька і говорили про те, що найкращою пам\'яттю для нього будуть трудові звершення хліборобів Носівщини. Після них до мікрофонів підходить один із керівників партизанського руху на Україні — Л. П. Дрожжин. У своїй промові він зупиняється на тому, яким авторитетом користувалися серед керівників партизанського штабу народні месники Носівщини, їх, героїчні бойові дії, їх великий внесок у допомогу Червоній Армії високо цінило командування фронту. Він щиро подякував за спорудження такого величного монумента, за велику увагу до героїчних минулих днів.

Своїми бойовими спогадами перед присутніми на мітингу поділилися колишня партизанка, нині кандидат технічних наук, доцент Київського інституту харчової промисловості Г. В. Данилко та колишній командир полку партизанського з\'єднання М. Д. Симоненко. Після виступів було оголошено багато вітальних телеграм від керівників Уряду, колишніх народних месників, які не змогли прибути на урочисте відкриття монумента, від громадських організацій.

Почалося покладання вінків до підніжжя монументу. Один за одним лягають до монументу вінки живих квітів, один за одним ідуть колишні партизани, сияочолі ветерани війни, молодь — учні всіх шкіл району. Ось кладе до монумента свій букет квітів прославлена партизанка Галя Данилко. Вона стає на одне коліно і вклоняється пам\'яті героїзму живих і полеглих. А до монумента йдуть і йдуть люди, вдячні партизанам за їх, ратні подвиги в ім\'я Вітчизни.

Після цього була і неофіційна частина. Партизани за обідом згадували «минувшие дни й битвы, где вместе рубились они». Спогади... Спогади... Добрим словом, за доброю традицією вони поминали своїх полеглих побратимів.

До пізнього вечора не стихав Більський ліс. Із 1967 року обеліск партизанської слави і розлогий віковічний дуб стали свідками щорічних зустрічей народних месників на лісовій галявині Більського лісу. Поруч реставровано партизанські землянки. Учні у своїх походах по місцях бойової слави ніколи не минають цього священного місця. Щорічні зустрічі народних месників стали традиційними. Але з кожним роком їх учасників стає менше й менше. Пішли з життя прославлені партизанські командири Бовкун, Симоненко, Шевирьов. їх вірні соратники по боротьбі Костюченко. Ярмош, Шевчук і багато інших. Про їх подвиги шумить своїми вітами розкішний дуб на лісовій галявині. Славні діла носівських партизанів уже давно стали історією. Разам з іншими славними сторінками героїчної багатовікової історії Носівщини.

А в 1979 році відбулося ще одне увічнення суворої партизанської дійсності. На цей раз у Кобижчанських лісах, де довгий час базувався третій партизанський полк під командуванням Дешка. На цьому місці багато разів знаходився і штаб партизанського з\'єднання. Серед вікових дерев на місці першого тут бою партизани Кобижчі і Бобровиці спорудили ще один обеліск присвячений героїчним сторінкам партизанської боротьби з\'єднання «За Батьківщину».

На мітинг, присвячений відкриттю обеліска прибуло багато колишніх партизанів з\'єднання, учасників Великої Вітчизняної війни, трудящих Кобижчі і навколишніх населених пунктів. Серед присутніх командири партизанських полків М. Д. Симоненко, О. І. Шевирьов, політрук роти В. Й. Шевчук. Вони поділилися спогадами про ті далекі буремні роки боротьби з німецько-фашистськими окупантами. З 1972 році по місцях великих партизанських боїв були встановлені пам\'ятні знаки з вилитими на чавунних дошках словами: «Пам\'ятаємо». Далі поданий текст що розповідає про подвиги чи події, яким присвячені ці пам’ятники.

Про одну з таких стел, що встановлена поруч із шляхом Носівка-Мрин на виїзді з лісу, було сказано вище. Ось П текст: «Тут партизани з єднання «За Батьківщину» звільнили груп, жителів с. Мрин, яких фашисти везли на розстріл. В бою загинули комісар з\'єднання Гонта М. А. та командир відділення Нижник І. Д.».

На обочині залізничної лінії, на місці бою, в якому було знищено фашистській панцерник «Адольф Гітлер», встановлена стела, на чавунній дошці якої читаємо: «Тут партизани з\'єднання «За Батьківщину» знищили німецький бронепоїзд «Адольф Гітлер».

Така ж стела встановлена і на місці Плосківської трагедії біля садиби партизана Кузьми Коробко. Текст її говорить: «В хаті К. Ю. Коробко — партизана з\'єднання «За Батьківщину» - фашисти, спалили групу мирних жителів с Плоске».

Про героїчні діла носівських партизанів багато писала носівська районна газета. Заступника редактора газети Анатолія Івановича Ткаченка можна без перебільшення назвати одним із літописців партизанського з\'єднання. Він занотував і зберіг для нащадків багато епізодів із бойового шляху з\'єднання. І нее це було надруковано в районній газеті.

Про бойове життя другого партизанського полку розповів М. Д. Симоненко у своїй книзі «В лісах над Остром», яка вийшла друком у 1969 році. І. М. Бовкун видав дві свої книги про бойовий шлях з\'єднання «Солдати другої о фронту> (1957 рік) та «Подвиг під псевдонімом» (1978 рік). Ці книги є в бібліотеках і в багатьох жителів, що цікавляться місцевою історією.

Я хочу коротенько зупинитися ще на одній пам\'ятній події, яка на сцені відтвори подвиги народних месників партизанського з\'єднання. Це — літературно музична композиція «Партизанська легенда». Написана вона в 1967 році місцевим поетом. Заслуженим працівником культури М. О. Адаменком та заступником редактора районної газети А. І. Ткаченком. Композиція здобула високу оцінну журі обласного фестивалю. Про неї тепло писала обласна газета.

Подібні заходи по вшануванню партизанської слави відбуваються і в наш час. Носівчани будуть постійно пам\'ятати про героїчну боротьбу народних месників проти фашистських поневолювачів.

Ip: 92.112.118.63 Тема: Історія міста Носівка
Носівка у XIX столітті

У Безбородьків носівчани гнуть спину і працюють до сьомого) поту, забезпечуючи побудову ним унікальної архітектурної споруди — будинку Ніжинської гімназії вищих наук, що здійснювалася в 1805—1817 рр. Відкрито гімназію у в 1820 р. Ще кращу споруду — палац — побудував він у Петербурзі. У нього було безліч сіл, назв яких він навіть і не знав. Лише в Носійці він мав 1226 кріпаків. Цей вельможа витрачав на один свій обід по 50 тисяч карбованців.

Їх рід не продовжився, і тому його майно потрапляє до зятя Кушелева. Таким чином, прізвище нового власника стає Кушелев-Везбородько. Це вони, Кушелеви-Безбородьки, побудували в Носівці перший цукровий завод, що знаходився в центрі міста. Місце зберігання його цукрових буряків і тепер називають буртами (наприклад — буртівська школа).

Тяжким було становище покріпачених селян у Безбородьків і Кушелевих-Безбородько. Не сплатив податку — різки. Не сплатив боргу після покарання — через тиждень знову те ж саме. А кара була жорстокою і принизливою, в присутності всіх мирян. Робилося це, головним чином, восени, коли селяни вже зібрали врожай. У базарний день і в холод боржника виводили на площу, роззували і роздягали до білизни і примушували пригорщами носити воду з калюжі у велику порожню бочку, що стояла за 50 кроків. Це тривало, поки не наповнювалася бочка. А якщо не сплачувався борг, все починалося спочатку. Багато хто не витримував цього знущання і потрапляв у залежність до пана. Такому селянинові видавали ненависну панську відзнаку — широкий пояс із білої шкіри, по якому пани розпізнавали своїх кріпаків. Відмовишся носити його — порка різками.

Використовувалися й інші засоби поневолення. Наприклад, якось привіз пан чиновника з губернської канцелярії і пустив чутку, що в нього родинне свято. Запросив до нього всіх вільних селян і козаків, не поскупився на вино і закуску. На честь такої ‘щедрості’ селяни почали виголошувати різні тости, вихваляти хазяїна. Виступив і гість. Він закликав задобрити пана — подарувати йому по одній десятині з двору. Дехто, наперед підкуплений, заявив про свою згоду. Почалося споювання селян і збір підписів. Хто не міг підписатися, ставив хрестик.

Це було із всіх свят свято, — згадували пізніше селяни,

— бо вилізло воно боком. Навесні в Носівку прибув губернський землевпорядник і почав перерозподіляти громадську землю. В найгірших угіддях відмірював селянам і козакам, а крашу, ‘подаровану’, землю — панові.

Піднявся заколот. Ллє пан показав папір, в якому значилися ‘дарчі’ підписи.

У Носівці існує примовка (місцева приказка): Пиши. пане, я Тука!’ Ще й тепер дуже старі люди пам\'ятають і вживають її, кати ризикують чимось, мовляв, що буде, те й буде. А пішла вона з щойно згаданого приїзду в Носівку чиновника і збору підписів. Один із мешканців міста на прізвище Тука довго утримувався від спокуси задарма напитися, але можливість пиятики перемогла. Будь, що буде,

— подумав він і підійшов до пана: ‘Пиши, пане, я Тука!’. Люди чули це і зберегли для історії Носівки. Чи пан, чи пропав, ‘пиши, пане, я Тука’.

Всі ці розповіді записані краєзнавцем Пантелеймоном Даниловичем Ігнатенком зі слів Гавриленка Трохима Євстратовича, батьки й діди якого відбували панщину у Кушелева-Безбородька.

Так багатії ще більше наживалися. Лише в одного з них Кушелева-Безбородька в Носівці було 6465 десятин орної землі. Поміщики були всевладними господарями над селянами: самі судили і карали їх, відправляючи в солдати, розлучаючи з сім\'ями. Скориставшись архівними матеріалами і розповідями старожилів, наш земляк, відомий український драматург І А. Кочерга на цих матеріалах написав п\'єсу ‘Фея гіркою мигдалю’, де показав життя носівчан в епоху кріпацтва.

На дуже жорстокі покарання носівських кріпаків вказує і чернігівський цивільний губернатор, надсилаючи листа Ніжинському повітовому предводителю дворянства. Ось його текст: ‘Секретно. Господину Нежинскому уездному предводителю дворянства.

Крестьянин Нежинского уезда из местечка Носовки графа Кушелева-Безбородко Лаврентий Роговец явился ко мне с жалобою о жестоком наказании его розгами становым приставом, сделавшим это наказание по просьбе приказчика имения, к которому принадлежит проситель. Наказание розгами так сильно, что по медицинскому освидетельствованию Роговца в Черниговской городской полиции оно простирается свыше двух сот ударов.

Предписав сего числа Нежинскому земскому исправнику произвести следствие о виновных в жестоком наказании Роговца, я об этом долгом считаю поставить в известность Ваше Высокоблагородие для зависящих с Вашей стороны распоряжений в настоящем случае. Имея сие в виду, что столь высокое наказание Роговца произведено но просьбі сказанного приказчика, я покорнейше прошу Вас, милости вешний государь, обратить особое внимание на образ управления имением графа Кушелева-Безбородка, в каком находится означенный крестьянин, и если Вами замечено будет противозаконное обращение с крестьянами или стеснение их го не оставьте принять надлежащие меры к немедленному прекращению сего.

Гражданский губернатор’.

У кінці XVIII ст. в Носівці проживало 5724 жителі (1784 р.), в т.ч. 3750 козаків, і 914 селян-кріпаків Заняттям населення було землеробство, тваринництво садівництво. Фрукти із Носівки вивозилися до Петербурга Москви. Діяло 8 водяних млинів. Розвинута була торгівля Понад 180 чол. займалися ремеслами. Сільськогосподарське збіжжя і вироби ремісників продавалися на ярмарках, які проводилися тричі на рік.

Внаслідок майнової нерівності серед козаків створюється заможна панівна група. В переписі, 1835 р. в Носівці і:. 1458 сімей козаків було заможних (‘достаточных’) — 180 ‘посредственного достояния’ — 452, ‘бедных’ — 601 ‘ничего не имеющих’ — 225. Значна частина їх займалася ремеслами: 138 ткацьким, 52 теслярським і т.д.

Відміна кріпосного права не покращила становища селянства: на 1188 ревізьких душ було виділено 1972 десятини присадибної та польової землі, що становило по 1,6 десятини на душу. Зовсім не одержали наділів 552 ревізькі душі (дворові і кріпаки дрібномаєтних поміщиків).

За виділену землю селяни платили великий викуп: щорічно по 2 крб. 50 коп. за десятину орної землі та по 10 крб. 10 коп. — присадибної. Ці суми вони повинні були сплачувати протягом 49 років. У цей час зберігалася кріпосна залежність селян, які повинні були відробляти своєму поміщикові по 21 дню панщини за кожну десятину землі.

Поміщики залишали собі кращі землі, а селянам виділяли гіршу землю. Часто селяни відмовлялися викупати 4І землі. Наприклад, у носівського поміщика Клубукова з 292 десятин селяни зовсім не викупили 177 десятин (це були землі так званого урочища ‘Клепала’).

Рід Кушелевих-Безбородьків також згас. З дочкою Кушелева-Безбородька був одружений Олексій Іванович Мусін-Пушкін. Таким чином. володіння і майно Кушелевих-Безбородьків потрапили до рук Олексія Івановича Мусін-Пушкіна.

Рід Мусін-Пушкіних досить відомий. Дід Олексія Івановича (також Олексій Іванович) був значним культурним, діячем Росії. Це він розшукав у старих монастирських сховищах-архівах багато цінних документальних матеріалів і ряд списків стародавніх літописів. Саме Олексію Івановичу-старшому ми завдячуємо наявністю у нас перлини давньоруської писемності, видатного твору світової літератури — ‘Слова о полку Ігоревім’. А його син був одружений з внучкою відомого Василя Васильовича Капніста — Єлизаветою Василівною. Чомусь у Носійці вважають, що Носівський цукровий завод побудований Володимиром Олексійовичем Мусін-Пушкіним. Насправді завод будувало акціонерне товариство. А коли воно збанкрутіло, граф закупив майже всі акції товариства, закінчив будівництво і пустив завод у дію. Графа Володимира Олексійовича і Єлизавету Василівну (до заміжжя Капніст) довго пам’ятали в Носівці. Ще раніше чули ми дуже хороші відгуки людей про графиню. Граф помер у Носівці в 1918 р. і похований у Києві на Байковому кладовищі.

У 1877 р. земельні угіддя розподіли між жителями Носівки таким чином: 636 селянських сімей мали лише 1411 десятин, 1941 козацька сім\'я — 11273 десятини, тоді як 134 поміщики із дворян та духовенства володіли більшою частиною землі, тобто 14039 десятинами. Серед цих поміщиків було 44 сім\'ї, які мали понад 50 десятин кожна, а найбільший з них власник, граф Мусін Пушкін, володів 5 тисячами десятин.

Через свое скрутне становище частина селян, вижити, змушена була продавати свої надіти. Багатші селяни скуповують їх. Відбувається майнове розшарування з\'являється заможна верхівка.

Важким тягарем для селян стає безземелля. Бідні селяни змушені орендувати землю у поміщиків на кабальних умовах: по 5-12 крб. за десятину, або обробляти з половини, тобто за половину врожаю. Становище малоземельним і безземельних селян було дуже скрутним — селяни не могли навіть прогодувати свої сім\'ї. Крім того, їх душили податки. Селянин платив подушне, земельний податок, межувальний збір, викупні платежі, земські і мирові збори. Вони відробляли шляхову, постійну підводну (від слова підвода) повинності.

Пограбовані селяни за безцінь ішли на роботу в поміщицькі маєтки й економії, на промислові підприємства, яких у місті було дуже мало, бо в 1878 р. у Носівці діяли: винокурня, 4 цегельні і 1 цукровий заводи, 18 олійниць, 120 вітряків, 4 кузні.

В одній із них по вулиці Ляшенківка (тепер Вокзальна) працював ковалем Іван Семенович Ляшенко. Найкращі на округу плуги робив саме він. Деякі із них зберігаються понині у його родичів.

Робітники за свою важку працю одержували копійки (від 17 до 38 копійок за день).

Відходи селян на заробітки в інші місця стали звичайним явищем. Наприклад, у 1876-1878 рр. на заробітки відбуло 519 селян.

Характерною особливістю Носівки було те, що вона як козацьке містечко найдовше зберігала події міста на курені. Про це цікаво говорить М. Домонтович у своїх ‘Матеріалах для географії і статистики Росії...’: ‘М. Носовка при р. того же названия. Общим именем Носовки называются следующие населенные местности: курени Рожовцсв, Барышевцсв. Зубков, Калинин, Крашкон. Спасский и Вербовский. Носовка, одно из немногих мест, где казаки удержали свое прежнее разделение на курени (каждая казачья сотня разделялась на курени или десятки. Начальник куреня назывался куренным атаманом)... В м. Носовке и его куренях в настоящее время жителей 11113 душ обоего кола; из них около 8 тыс. душ казаков, остальные бывшие владельческие крестьяне. Дворов 2390’.

Із прізвищами курінних автор допустив деякі неточності:

1. ‘Рожовцев’ — прізвище курінного Роговий. Цей курінь займав центр та східну частину міста. До революції тут жило 5 сімей Рогових.

2-й курінь Баришівців — південна частина міста до Малої Сениківки, а також будинок графа Мусін-Пушкіна (де була бухгалтерія Носівської райлікарні). На території 2-го куріня в центрі міста був перший цукровий і горілчаний заводи, маєтки Булкіно і Світославського.

3-й курінь — теперішня територія Кобизького шляху, де жили Зубки.

4-й курінь ‘Калинин’, Калини (або Калинин) — курінь Калини і Чайки (від маєтку Чмиховського на захід — тепер вулиця Мічуріна, Мринськнй шлях, зліва — Гончарівка, а справа — Кебкалівка.

5-й курінь ‘Крашків’ — Кратків: Кратнова гребля: тепер територія к-пу ім. Кірова.

Далі 6-й курінь ‘Спаський’ — Спащина (навколо Спаської церкви).

7-й ‘Вербовський’ на Вербові.

Про те, що поділ на курені тривав у Носівці дуже довго, свідчать і документи архіву. Ось списки Носівських ревкомів. Вони написані по куренях. Секретарем ревкому 1-го куреня значиться мій сусід Сергій Дідснко. Вже в період колективізації старожили пам\'ятають, як носильний Антон Рудснко, нерозлучний із своїм батогом, бігать по вулицях і кричав: ‘До куреня! До куреня!’

У XIX ст. ми бачимо територіальний поділ Носівки вже детальніший, ніж у XVIII ст. при Рум\'янцівському описі. Ось поділ, який подає О.Лазаревський у своему огляді Рум\'янцівського опису:

1. Местечко Носовка, лежит на ровном месте, при речке Носовке, обнесено вокруг земляным валом. Носовка описана по частям, следующим порядком:

А. м. Носовка собственно и церкви: 1) Успения Богородицы; 2) Воскресения Христова: 3) Пресвятой Тройцы. Хоз. дворов: 13. Дворов войск, и сотенной старшины и церковнослужителей, в которых живут как сами владельцы, так и их крестьяне и подсоседки, 26.

Б. На форштате Черниговском, на части Носовской и Козелецкой — 336 дворов всех сословий...

В. На форштате Киевском, на части Козелецкой и Носовской вверх по реке Носовке — 403 двора всех сословий...

Г. На форштате за прилуцкими воротами, на части Киевской, Прилуцкой и Нежинской, 489 дворов всех сословий...

Д. Опись принадлежащих к местечку Носовке разных чинов хуторов, имеющих положение к стене. При этом описано 88 хуторов, расположенных вокруг Носовки и состоящих большею частью из одного двора’.

До 850-річчя першої літописної згадки про місто

Ip: 92.112.118.63 Тема: Історія міста Носівка
Революційна Носівщина

Тяжке становите населення було сприятливим грунтом для пропаганди революціонерів. У свій час таку пропаганду в Носівці проводили революціонери-різночинці. У період польського визвольного повстання 1863-1864 рр. революційно настроєні різночинці створили в Носівці кінний загін у кількості 50 чоловік, готовий на перший заклик повстанців прийти їм на допомогу.

У 80-ті роки агітаційну роботу серед носівських селян вели народники. В місто надходила їх література і листівки, зокрема прокламації ‘Від київських соціалістів ‘Народної волі’ до Українського народу’.

Особливе значення мала ця пропаганда перед революційними подіями 1905-1907 рр. Вона дала свої результати. Селяни переставали платити податки, слухатися розпоряджень свого начальства. Про це свідчить цікавий документ того часу. Це лист земського начальника Шаули в Ніжинську повітову земську управу: МВД. Земского начальника 3-го участка Нежинского уезда Черниговской губернии. Мая 24 дна 1906 года. №1906 Носовка Черниг. губ.

‘В Нежинскую уездную земскую управу. На отношение от 13 мая 1906 года за №1238 сообщаю земской управе, что агитаторы социалистического освободительного движения, стремясь достигнуть только личных целей, избрав для сего темную невежественную массу, подействовали на население так, что население, находящееся в чаду от несбыточных обещания, забыло свои законные обязанности, до сих пор мирских денежных повинностей для своих же нужд производить нс желает, а потому и просьба управы, изложенная в отношении от 13 мая 1906 года за №1263. не может быть исполнена волостным правлением впредь до раскладовой, так как в волостном правлении специальных сумм для указанной в отношении управы надобностей не имеется.

Земский начальник Шаула’.

Наслідком вказаної пропаганда були революційні виступи селян міста. В жовтні 1905 р. біднота міста, озброєна сокирами і кіллям, розгромила економію Мусін-Пушкіна і садиби поміщиків Чмиховського і Святославського. До селян приєдналися і новобранці-рекрути, що чекали відправки на Носівській залізничній станції.

Виступ було придушено. Цілий рік велося слідство над його учасниками, а в жовтні 906 р. відбувся суд. Багато кого висікли різками, а 20 чоловік кинули до в’язниць з різними термінами ув\'язнення.

Ще до суду навесні 1906 р. повсталі селяни міста відправили до Державної Думи представників Носівки із своїми вимогами. Коли ходоків там не прийняли, тоді селяни направили в Думу своє послання, під яким підписалося понад 3 тис. безземельних і малоземельних селян. Вони вимагали конфіскації поміщицьких земель, політичних свобод і звільнення політв\'язнів. Ось текст цього листа, який селяни назвали своїм ‘приговором’:

\'В Державну Думу. Ми, нижчепідписані жителі містечка Носівка, Ніжинського повіту на Чернігівщині, прочитавши в газетах, законопроект Державної Думи і відповідь на нього міністра Горемикіна. рішили подати звістку Думі про потреби наші, на які міністри наші не звернули ніякої уваги. На що ж тоді ми посилали своїх послів у Думу? На те, мабуть, щоб вони там побалакали та ні з чим і вернулися. Ні, воно так не повинно бути. Ми вимагаємо, щоб міністри перше поїхали по селах та подивилися, як живуть селяни, а вже тоді давали одвіт на законопроект наших послів.

Ми не раз показуємо на свої потреби. Нестача землі - це наша перша потреба. Треба зараз же нарізати малоземельним землі до стількох десятин, скільки буде показано нашими виборними людьми на місці. Прибавка - це перше і найголовніше, чого мусить вимагати Дума.
Земля також мусить бути громадською, а не приватною
власністю.

Наші міністри хочуть дати нам землі десь аж у Киргизії та в Сибіру. Ні, нехай лучче вони на ту землю переселять панів, а нам дадуть панську землю. От тоді ми й побачимо, чи добре там буде жити панам. Як добре, так і ми колись до їх переїдемо. Ми вже до того дожились, що землю наймаємо не десятинами, а квадратними сажнями. Так, наприклад, під картоплю платимо по 3 коп. за сажень, це значить за десятину 72 карбованці. Де ж нам можна при таких умовах жити? Ну. хочеш не хочеш, а посилаєш своїх дітей та й сам ідеш в економію, де за 16-18 годин получаєш 25-30 коп. за день. Найбільша плата за день на своїх харчах — 50 копійок. От і живи, як хочеш. Землі нема, а наймати дорого: піл жито платиться 20-25 карбованців за десятину. А як нема грошей, то й наймаєш землю і половини. Да це тільки зветься, що ‘половина’, а справді, то з тієї землі получаєш четверту часть урожаю, то й обходиться десятина не 15 карбованців. :і сорок. Ще в нас буває заробіток в економії з 10-12 снопа, де за цілий тиждень заробиш собі тільки одну копу, а панові за те время зробиш 11. І не рад би іти на панщину, та їсти хочеться. У багатих же мужиків робиш за сьомий або за восьмий сніп, за те ще потім доводиться днів три-чотири робити найтяжчу роботу.

Ми розуміємо також, що причиною нашої нужди есть і наше безправне становище. Через те і вимагаємо:

1) Щоб нас зрівняно правами з іншими станами, ми хочемо, щоб не було ні панів, ні дворян: нехай кожен чоловік сам собі вислужить звання, а не те, що його дід і батько був дворянин, так і він дворянин.

Щоб заведено такі свободи, які цар обіцяв у Маніфесті 17 октября. Та тільки не так заводить свободи, як міністр Вітте заводив, наробивши погромів. Хіба нам погромів треба? Нам землі і волі треба. Потім ми вимагаємо, щоб (було) випущено всіх людей, що гниють по тюрмах за те, що добували народові права і волю.

Щоб безплатно вчено нашою рідною вкраїнською мовою. Нехай і наші діти будуть ученими і правителями в державі, а не самі тільки діти багатих людей

Потім ми вимагаємо, щоб не присилано нам таких газет, як ‘Киевлянин’, де пишеться, що селянам живеться добре і що все це їх бунтують євреї та студенти. Ні, якби нам жилося гарно, нас ніхто б не збунтував. Чого се гак, що панів ніхто не бунтує, а тільки мужиків.
Як цього міністри не знають, так ми їм скажемо: пани не голодні, обуті і вдягнені, а мужик не о6утий, не одягнений і часто-густо голодний.

Ми надіємося, що Дума зробить так, щоб нам стало краще, а ми її в усьому підтримаємо. Перше того, як нам тепер, — уже не буде’.

Підписалися зо три тисячі малоземельних козаків та селян.

Про тяжку роботу на носівських підприємствах розповідає ще один документ, на цей раз уже літературний. Це пісня про Носівський цукровий завод, написана О.Малинкою в сусідньому селі Мрин і надрукована в 1897 р. в другому номері журналу Этнографическое обозрение’ на сторінках 128 —129. Ось її текст:

Що в Носівці на заводі

Нема коней ні волів,

Йдуть машини без парів.

Машиністи без штанів.

Уже косі да і босі

Да все курять гапіроси.

Що в Носівці хлопці модні,

По три дні сидять голодні.

Як наварять нам борщу, —

Хоч собаці підтащу;

Як укинуть барана, —

Тільки кісточка одна;

Ми кісточку обгризем.

На роботу рано йдем.

Із роботи пізно йдем.

Дрібненькії сльози ллєм.

Як прийду я да домой’.

Дай, хозяїну, рашот;

Ми дедомоньку підем

І на той рік не прийдем,

і собаку прив\'яжем,

По всьому Мрину закажем.

Щоб собака не ддірвався.

Та в Носівку не попався

Бо в Носівку попадеться

Много горя набереться.

Влітку 1906 р. застрайкували робітники одінєї з економій графа Мусін-Пушкіна. Вони вимагали збільшення оплати за свою роботу, — а саме: збирання врожаю ‘за третій сніп’ Коли прикажчик економії Товкач найняв на їх місце інших робітників, страйкуючі прийшли з кіллям і прогнали їх. Подібні виступи не припинялися до серпня 1907 р.. коли царському урядові вдалося погасити полум\'я революції 1905—1907 рр. Багато учасників виступів знову було ув\'язнено. Після жорстоких тортур у травні 1908 р. Київська судова палата судила одного із головних організаторів виступу носівських селян — Петра Сергійовича Криворота. Вироком суду його було заслано в Сибір на довічну каторгу.

Ось такий вирок виніс суд по його справі: ‘1908 года мая 13 дни, по Указу Его Императорского Величества Киевская Судебная Палата по Уголовному Департаменту, с участием сословных представителей, в закрытом судебном заседании слушала дело о крестьянине Петре Сергееве Кривороте, обв. по 2 и 3 п.п. 130 ст. и 2 и 3 п.п. 129 ст. Угол. Улож. Решением особого присутствия Киевской Судебной Палаты с участием сословных представителей, крестьянин местечка Носовки, Нежинского уезда Черниговской губернии, Петр Сергеев Криворотый, 39 лет, признан виновным, во-первых, в том, что с целью распространения суждений, возбуждающих к ниспровержению существующего в государстве общественного строя, неповиновению или противодействию закону, он, летом 1906 года, как в названном местечке Носовке, так и в поле близ этого местечка, не публично в разговорах с казаками Иваном Третьяком и Иваном Горкавенко говорил им, что государя императора и правительство надо ниспровергнуть и заменить их выборными. налогов и податей платить не следует, равно как и отбывать воинской повинности, что полицию и казаков надо упразднить, так как они охраняют панов, что землю от помещиков надо отобрать силой и раздать тем. кто может се сам обрабатывать, что малороссы должны добиваться автономии и управляться гетманом, к что для достижения всех этих целей крестьяне должны сплотиться и дружно действовать, и, во-вторых, в том, что в тех же целях и видах он летом того же 1906 года на устраиваемых им на улицах и базарной площади местечка Носовки собраниях крестьян неоднократно публично произносил перед ними речи, в которых высказывал, что правительство надо ниспровергнуть и заменить его выборным, что налогов и податей платить не следует и что землю от помещиков надо отобрать и раздать се крестьянам.

Выслушав судебное следствие и прения сторон Киевская Судебная Палата определяет: на основании 2 п. 1 ч. 130, 2 п. 1 ч. 129, 57, 60 и 62 ст. Уголовн. Улож. крестьянина м. Носовки Нежинского уезда, Петра Сергеева Криворотого, 39 лет, сослать на поселение в местности для того предназначенные, с праволишением и последствиями, указанными в 23, 25, 28-31, 34 и 35 ст. Угол. Ул. Судебные издержки возложить на осужденного, в случае его несостоятельности к платежу — принять за счет казны’.

Довгий час організаторами революційних виступів носівських селян вважали більшовиків. Про це писалося в усій літературі. 1 ось тепер, ознайомившись із наведеними тут документами (вимогами селян і вироком суду на їх ватажка), можна заявити, то твердження про керівництво соціал-демократів виступами селян є вигадкою. Обвинувачувальна частина вироку Криворотому, де говориться, що він агітував за те, що Малоросія

‘ должна добиваться автономии и управляться гетманом’ дійсно вказує на протилежне. Хіба були такі вимоги у більшовиків? Все це, як і вимоли селян в їх ‘приговорі’ до Думи — це вимоги рухівців і Революційної Української партії). І ось ті агітатори, що приїжджали з Києва в Носійку і про яких так детально розповідали тогочасні свідки їх виступів, напевне, були рупівцями. Серед цих агітаторів учасники революційних подій Дешко М., Жук Я. впевнено називали і письменника Архипа Тесленка.

До 850-річчя першої літописної згадки про місто

Закрити